Жорсткий погляд, сповнений кохання

04.03.2014   12:06 — Агенцiя

Уперше п’єсу «Каліка з острова Інішмаан» відомого ірландського драматурга Мартіна МакДонаха було поставлено в Чернігові

Художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка Андрій Бакіров з вибором матеріалу для вистави не помилився. «Справжня сенсація театральної Європи», «диво сучасної сцени», «головний драматург XXI століття», «Тарантіно від театру» — так називають сучасного ірландського драматурга Мартіна МакДонаха навіть найсуворіші критики Старого і Нового Світу. Поступово цей автор підкорює й український театр. Нагадаємо, широкому глядачеві, напевно, більш відомі його кінороботи — «Залягти на дно в Брюгге» і нещодавній фільм «Сім психопатів», у яких МакДонах виступив одночасно в двох іпостасях — сценариста і режисера. Художній світ, сконструйований МакДонахом в дюжині п’єс і кіносценаріїв, населений напівбожевільними фріками, диваками всіх мастей, які, зазвичай, по-своєму трактують, здавалося б, аксіоматичні категорії, наприклад, справедливості, добра або кохання.

У «Каліці з острова Інішмаан», одній з ранніх п’єс трилогії про Аранські острови, МакДонах пропонує безліч ребусів, до яких складно навіть підступитися зі звичайними «лекалами» норм людського співіснування.

У виставі художник Олександр Симоненко візуалізував холод і порожнечу малонаселеного ірландського острівця — сірі камені, сіре небо, самотній човен на верфі, причал, що зникає вдалині, вбога крамничка з довгими запорошеними полицями, заставленими банками з горошком... Більш похмурий простір й годі собі уявити! І чим же тут займатися героям, як не коротати дні, сподіваючись на диво, несподіване щастя або хоча б якийсь хоч трохи значимий випадок, що, втім, для них одне й те саме. Одного дня на сусідній острівець приїжджає знімальна група з Голлівуду фільмувати кіно про рибалок, і Джоні Патінмайк (Валентин Судак), місцевий пліткар і базіка, озвучує думку: мовляв, треба йти зніматися в стрічці, щоб потім виїхати на далекий континент і стати зіркою кіноіндустрії. Ця авантюрна ідея насправді промайнула в голові у багатьох островитян, проте найбільша безглуздість: вона спала на думку й місцевому каліці Біллі (філігранна робота актора Сергія Пунтуса), скрученого в судомах церебрального паралічу молодого хлопця. Щоправда, цей пригодницький сюжет насправді не такий уже й важливий, набагато цікавіше спостерігати за збоченими, на перший погляд, стосунками його дивних героїв.

Люди як вид, за МакДонахом, брутальні, егоїстичні й загалом насилу переносять компанію собі подібних, хоча самотність для них ще нестерпніша, тому вони все-таки живуть разом. Однак із часом починаєш помічати, що в їхніх регулярних грубих знущаннях один над одним все ж відчувається ніжність. Ці тонкі нюанси, які складно пояснити словами, особливо виразно спостерігаються у спілкуванні двох сестер Кейт (Наталія Максименко) та Айлін (Оксана Гребенюк), котрі з дитинства виховують приймака-каліку Біллі.

Кейт — підкреслено сувора і замкнена, Айлін взагалі не від світу цього, вона впадає в просторові стани і розмовляє з каменями, проте коли Біллі вирушає до Америки, їхнє життя стає спустошеним і безглуздим. Так само безглузді й водночас зворушливі стосунки Патінмайка та його древньої мамусі (блискуче перевтілення Антоніни Баглій). Остання ані на хвилину не припиняє поглинати алкоголь і проклинати свого недолугого сина, якого вона насправді обожнює. Ще одна парочка: красуня і грубіянка Хелен (Ольга Дущенко), що знущається над своїм братиком Бартлі (Ігор Ліновицький). Їхні дитячі «ігри» незмінно закінчуються стусанами й синцями — лише таким варварським способом вони вміють проявляти родинну ніжність.

Режисер Андрій Бакіров приділяє багато увагу характерності героїв, їхній пластиці, інтонаціям, особливостям поведінки, тим дрібним рисам і деталям, в яких кожен може розгледіти власні кривляння і не завжди настільки високі пориви. Драматург, а за ним і режисер починають розповідь з доволі карикатурних замальовок, що викликають швидше відразу до героїв, однак ближче до фіналу, звикнувши до ексцентричності цих суб’єктів, починаєш відчувати до них симпатію. Власне, для МакДонаха важливо навчити глядача в залі не сопливій жалості, а розумінню і можливо співчуттю — тому в цій виставі немає підстав для сентиментальних ридань. Гумор, іронія і та сама показна товстошкірість нейтралізують «небезпечні» моменти. Навіть коли Біллі несподівано повертається з далекої Америки додому, всім якось вдається обійтися без слізних мелодраматичних сцен, хоча ніхто й не приховує радість зустрічі...

Саме ця особливість драматургії МакДонаха, що вимагає і від режиссера, і від акторів всіляко гасити й уважно контролювати емоційну складову вистави, як на мене, досить серйозне випробування для будь-якого українського театру. Адже вже в генетичній пам’яті нашого мистецтва закладено тяжіння до афектації, яка дуже часто перетворюється на зовнішній гіперболізований пафос, показну чуттєвість і запал. У Чернігівському театрі наважилися на експеримент із приборкання сценічних пристрастей і, слід зауважити, багато в чому досягли успіху.

Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець
Рубрика: КультураХудожній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка Андрій Бакіров з вибором матеріалу для вистави не помилився. «Справжня сенсація театральної Європи», «диво сучасної сцени», «головний драматург XXI століття», «Тарантіно від театру» — так називають сучасного ірландського драматурга Мартіна МакДонаха навіть найсуворіші критики Старого і Нового Світу. Поступово цей автор підкорює й український театр. Нагадаємо, широкому глядачеві, напевно, більш відомі його кінороботи — «Залягти на дно в Брюгге» і нещодавній фільм «Сім психопатів», у яких МакДонах виступив одночасно в двох іпостасях — сценариста і режисера. Художній світ, сконструйований МакДонахом в дюжині п’єс і кіносценаріїв, населений напівбожевільними фріками, диваками всіх мастей, які, зазвичай, по-своєму трактують, здавалося б, аксіоматичні категорії, наприклад, справедливості, добра або кохання.

У «Каліці з острова Інішмаан», одній з ранніх п’єс трилогії про Аранські острови, МакДонах пропонує безліч ребусів, до яких складно навіть підступитися зі звичайними «лекалами» норм людського співіснування.

У виставі художник Олександр Симоненко візуалізував холод і порожнечу малонаселеного ірландського острівця — сірі камені, сіре небо, самотній човен на верфі, причал, що зникає вдалині, вбога крамничка з довгими запорошеними полицями, заставленими банками з горошком... Більш похмурий простір й годі собі уявити! І чим же тут займатися героям, як не коротати дні, сподіваючись на диво, несподіване щастя або хоча б якийсь хоч трохи значимий випадок, що, втім, для них одне й те саме. Одного дня на сусідній острівець приїжджає знімальна група з Голлівуду фільмувати кіно про рибалок, і Джоні Патінмайк (Валентин Судак), місцевий пліткар і базіка, озвучує думку: мовляв, треба йти зніматися в стрічці, щоб потім виїхати на далекий континент і стати зіркою кіноіндустрії. Ця авантюрна ідея насправді промайнула в голові у багатьох островитян, проте найбільша безглуздість: вона спала на думку й місцевому каліці Біллі (філігранна робота актора Сергія Пунтуса), скрученого в судомах церебрального паралічу молодого хлопця. Щоправда, цей пригодницький сюжет насправді не такий уже й важливий, набагато цікавіше спостерігати за збоченими, на перший погляд, стосунками його дивних героїв.

Люди як вид, за МакДонахом, брутальні, егоїстичні й загалом насилу переносять компанію собі подібних, хоча самотність для них ще нестерпніша, тому вони все-таки живуть разом. Однак із часом починаєш помічати, що в їхніх регулярних грубих знущаннях один над одним все ж відчувається ніжність. Ці тонкі нюанси, які складно пояснити словами, особливо виразно спостерігаються у спілкуванні двох сестер Кейт (Наталія Максименко) та Айлін (Оксана Гребенюк), котрі з дитинства виховують приймака-каліку Біллі.

Кейт — підкреслено сувора і замкнена, Айлін взагалі не від світу цього, вона впадає в просторові стани і розмовляє з каменями, проте коли Біллі вирушає до Америки, їхнє життя стає спустошеним і безглуздим. Так само безглузді й водночас зворушливі стосунки Патінмайка та його древньої мамусі (блискуче перевтілення Антоніни Баглій). Остання ані на хвилину не припиняє поглинати алкоголь і проклинати свого недолугого сина, якого вона насправді обожнює. Ще одна парочка: красуня і грубіянка Хелен (Ольга Дущенко), що знущається над своїм братиком Бартлі (Ігор Ліновицький). Їхні дитячі «ігри» незмінно закінчуються стусанами й синцями — лише таким варварським способом вони вміють проявляти родинну ніжність.

Режисер Андрій Бакіров приділяє багато увагу характерності героїв, їхній пластиці, інтонаціям, особливостям поведінки, тим дрібним рисам і деталям, в яких кожен може розгледіти власні кривляння і не завжди настільки високі пориви. Драматург, а за ним і режисер починають розповідь з доволі карикатурних замальовок, що викликають швидше відразу до героїв, однак ближче до фіналу, звикнувши до ексцентричності цих суб’єктів, починаєш відчувати до них симпатію. Власне, для МакДонаха важливо навчити глядача в залі не сопливій жалості, а розумінню і можливо співчуттю — тому в цій виставі немає підстав для сентиментальних ридань. Гумор, іронія і та сама показна товстошкірість нейтралізують «небезпечні» моменти. Навіть коли Біллі несподівано повертається з далекої Америки додому, всім якось вдається обійтися без слізних мелодраматичних сцен, хоча ніхто й не приховує радість зустрічі...

Саме ця особливість драматургії МакДонаха, що вимагає і від режиссера, і від акторів всіляко гасити й уважно контролювати емоційну складову вистави, як на мене, досить серйозне випробування для будь-якого українського театру. Адже вже в генетичній пам’яті нашого мистецтва закладено тяжіння до афектації, яка дуже часто перетворюється на зовнішній гіперболізований пафос, показну чуттєвість і запал. У Чернігівському театрі наважилися на експеримент із приборкання сценічних пристрастей і, слід зауважити, багато в чому досягли успіху.

Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець

Газета "День"