Відкликати чи обирати?

02.04.2012   18:40 — Агенцiя

Якщо ви запитаєте в українця, що він хотів би змінити в роботі парламенту, найпершою відповіддю в 9 із 10 випадків ви почуєте – мати змогу відкликати депутатів.

Безумовно, діяльність (як, утім, і бездіяльність) парламенту в останні роки дає немало підстав для невдоволення. Обслуговування депутатами власних інтересів або потреб політично сильнішого гравця, несамостійність парламенту, брак серйозної роботи на перспективу української спільноти стають приводом не тільки для критики окремих рішень парламенту, але й підставою для обурення самим стилем поведінки декотрих “народних обранців”.

Однак, ідея відкликання депутатів є лишень уявлюваною компенсацією за відсутність у громадян впливу на рішення влади. Не торкаючись питань, як реалізувати такий намір на практиці, зауважимо, що така ідея навряд чи виправдана політично. Заміною одного (двох, трьох) бійця боєздатної армії не побудуєш.

Скоріше, є сенс говорити про такий вплив суспільства на діяльність парламенту, який починається з виборів. Добрі вибори здатні зменшити потребу у “відкликанні”.

Одним із цілком прийнятних для української демократії варіантів виборчої моделі є модель персоніфікованого голосування у пропорційній системі, яку часто інакше спрощено називають “відкритими списками”.
На противагу виборам в одномандатних округах, що в українських умовах легко піддаються адміністративному контролю, пропорційна система має три суттєвих переваги: по-перше, дозволяє мінімізувати такого роду незаконні впливи; по-друге, дозволяє різним суспільним групам створювати своє політичне парламентське представництво, що важливо для такої різної України; і, по-третє, поєднує силу партії з особистісним потенціалом людини: “один у полі – не воїн”.

Застосування ж такого механізму пропорційної системи, як “відкриті списки”, додає ваги позиціям місцевих партійних організацій – переважно за їхніми рекомендаціями формуються регіональні списки партій, адже при цій моделі уже не зіграє визначальну роль творча реклама на центральних телеканалах і прикриття “першою п’ятіркою”. А виборець нарешті набуває у виборах впливового статусу – він може делегувати своє право на управління державою одному із представників партії у цьому окрузі.

Така модель з різними її варіаціями успішно працює у наших сусідів – Естонії, Польщі, Латвії, хоч би як сильно не відрізнялися ці країни за способом організації системи державної влади та й навіть організації самих парламентів – одно- (Естонія, Латвія) чи двопалатних (Польща). У цих демократіях на виборах головний – виборець. Від нього залежить, який партійний представник набуде мандат на право управління.

Голосування за відкритими списками дозволяє подолати як вразливість “мажоритарки”, так і обмеженість нинішньої закритості списків. Ці ознаки разом стали виразним свідченням закритості і ослаблення українських партій. Жодна із партій – навіть домінуюча Партія регіонів – сьогодні не може похвалитися єдністю та впливовістю як у суспільстві, так і в політичному процесі. Як не парадоксально, але вони програють у впливі (а, зрештою, і в бізнесі як основній цілі політичної діяльності в Україні) тим групам, які на вибори не ходять.

Наразі питання для України формулюється не як “що таке відкриті списки?” – багата і тривала практика європейської демократії дає відповіді на всі питання, а так: “що і коли змусить український парламент створити демократичні правила для виборів?”.

Українські депутати вперто опираються відкритості виборів, воліючи зберігати наявні системи впливів. Відкидання прогресивних моделей виборів, ясна річ, не допоможе утримати мандати всім спраглим цього. У упродовж літа-осені 2012 року ми спостережемо не один конфлікт з приводу “прохідних” місць у списках і боротьбу між “санкціонованими” і “несанкціонованих” кандидатами в одномандатних округах від одних і тих же передвиборчих об’єднань. Але, на жаль, ще довго вибори не зможуть відігравати властиву собі роль, що підживлюватиме у супільстві настрої силового спротиву.

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД