Аристократична свобода Чернігівщини

24.07.2013   07:38 — Агенцiя

Вихідними учасники ХІ Літньої школи журналістики та частина редакційної команди мандрували інтелектуальними центрами України. Цього разу — маршрут через Качанівку та Соколиний хутір

Півторакілометровий відтинок дороги соняшноковими полями та через Майорівський став сполучає Качанівку та село Петрушівці Чернігівської області. Ті півтори тисячі метрів слугували для нас мостом не лише між двома адміністративними одиницями, а одночасно — між різними епохами та класами українського суспільства на проміжку від ХVIІ до XX стст.: аристократичним дворянством та вільним козацтвом. Дух першого ясно вичитується у Качанівському маєтку — Національному історико-культурному заповіднику. Другий культурний феномен сучасні козаки відроджують у так званому Соколиному хуторі у Петрушівцях.

БІЛИЙ СПОКІЙ КАЧАНІВКИ

Центральна брукована алея довжиною у 450 метрів пролягла між садибною Георгіївською церквою та Качанівським палацом — як казали колись, «від престолу — до столу». Ідучи алеєею на захід, потрапляємо у парадне подвір’я палацу.

Сама П-подібна споруда з двома одноповерховими флігелями по боках та декоративним куполом здалеку, з-за дерев дещо схожа на Білий Дім. Зблизька ж на ніжномолочному фасаді чітко проявляється діамантовий руст, багатоярусний фронотон та інші атрибути класицизму.

Поряд з тим, що життя навколо замку трохи сповільнюється, все ж не завмирає: праворуч — студенти-художники переносять лінії палацу на полотно, ліворуч — екскурсійна група з фотоапаратами фіксує його «у цифрі», а попереду — історія дворянських українських родів живе у камені та музейних експонатах на двох тисячах двадцятьох квадратних метрах загальної площі замку. Власне, ця історія народжувалася ще у 40-х роках ХVIII століття, коли на території сучасного маєтку було два хутори, що належали придворному півчому Федору Качанівському, а після його смерті перейшли у власність брата Івана. За прізвищем роду запам’ятала історія і місцину — Качанівкою. Увесь цей білий кам’яний ансамбль, який сьогодні мандрівник споглядає у Качанівській садибі, народився трохи згодом — у 1770-х, коли тутешні землі з щедрої руки Катерини ІІ відходять у власність Рум’янцева-Задунайського. Через руки його сина та подружжя Почеків маєток 1824 року переходить у володіння до Григорія Степановича Тарновського.

За майже сімдесят років володіння Качанівкою три покоління Тарновських перетворили її у культурно-мистецьку резиденцію творчої еліти того часу. Кількість гостей, які засвідчили своє перебування у маєтку підписом у сімейному альбомі Тарновських, — 608. Серед них і Шевченко, і Гоголь, Глінка, Костомаров, Рєпін, Врубель. Тут по-особливому складалися слова у поетів-письменників, вдало компонувалися ноти у композиторів. Оперу «Руслан та Людмила» Глінка написав саме у одній зі світлиць Качанівського палацу. Та й Шевченка сюди тягнуло.

З 1898 року у Качанівки нові господарі — Павло Іванович Харитоненко, власник дев’яти цукрових заводів. Він цивілізує Качанівку, організовуючи тут навіть один з перших у Російській імперії боулінгів. З рук роду Харитоненків садибу виривають революційні події початку ХХ ст. Після статусів декількох видів лікувальних закладів за радянської влади, з листопада 1981 року Качанівка, нарешті — історико-культурний заповідник. Статус національного він отримав у лютому 2001 року.

Інтер’єр палацу розказує і показує значно більше. Дореволюційна споруда була поділена на 76 кімнат. Сьогодні начиння цих приміщень переважно не автентично качанівське, а входить до музейного комплексу маєтку. З оригіналів садиби залишилося кілька сервізів, порцеляна, старовинні крісла та рояль кінця ХІХ — поч. ХХ століття у банкетній залі. Інструмент, до речі, звучав і для колективу «Дня». Адже кожен охочий може спробувати себе за ним у ролі маестро.

Коли в одному з приміщень екскурсовод закінчила черговий фрагмент розповіді, люди почали розходитися, а в коридорчику стало майже тихо, з-за дверей біля сходової клітки долинула музика. Декілька цікавих прихилилися, дослухаючись. «Урочиста реєстрація шлюбу», — пошепки зрезюмував хтось. Та музика наздогнала нас ще й у внутрішньому, так званому інтимному, дворику палацу, де збереглася єдина паркова скультпура «Зима». Чи то справді була весільна церемонія, чи ні — не знаємо. Але відомо, що така практика у Качанівці насправді дуже популярна.

Тут, зрештою, благодатне місце для таких оказій: ненав’язливий чистий білий колір Качанівського комплексу, майже 700 га паркової зони. Серед парку на березі Майорського ставу — парадоксальна напіврозвалена споруда, обліплена плющем, яку такою не просто зробив час, а яка одразу ж планувалася як руїни. Романтичні, як їх тепер називають, руїни.

...На березі Майорського ставу підходить жінка, питається, звідки нас стільки, хто ми. Відрекомендувалися. «А я звідси, — ділиться Лідія Іванівна, мешканка сусіднього села. — З дитинства сюди приходжу, милуюся…»

Бо є чим милуватися. Арковий міст, дуб Довженка, під яким режисер відпочивав після зйомок фільму «Щорс», став, туї — усе це складові специфічного качанівського спокою.

І полягає його особливість у тому, що почуваєшся тут, як на забутому всіма українському хуторі і, одночасно, — у шанованому всіма і неперевершеному французькому Версалі!

ЯК ЖУРНАЛІСТИ «Дня» ВПРАВЛЯЛИСЯ У КОЗАЦЬКОМУ МИСТЕЦТВІ

Після відвідин історико-культурного заповідника «Качанівка» делегація «Дня» завітала у гості до Соколиного хутора. Площа місцини доволі-таки переконлива — понад п’ять гектарів. На цій землі українській розташувалося чимало цікавого.

Господар хутора, Микола Череп, зразу ж почав розповідати «школярам» різноманітні легенди та перекази, одна із яких про те, що авторами Велесової книги є новгородські волхви.

Після обіду для нас провели майстер-клас катання на коні. А точніше — презентували фрагмент кінного виступу. Микола Череп під час усіх виступів демонстрував майстер-клас з вправляння шаблею, окрім того, також показував, як користуватися гарматою. Опісля наші оглядини хутора продовжились у хаті, де кожен бажаючий, ознайомившись з традиційним побутом, міг кілька хвилин побути козаком. Щоправда, для сучасної людини, яка звикла до зовсім інших умов, ніж ті, в яких жили козаки, таки поставили ліжко, холодильник, облаштували туалет та Wi-Fi. Такий крок легко зрозуміти, оскільки спати на мішках з соломою насмілиться далеко не кожен. «Тут Ви повністю доторкаєтесь до предковічного моменту пращурів українського народу в усьому: побуті, культурі, традиції, народній кухні, військовій козацькій справі. Ми все-таки хотіли би передати це все нашим дітям і тим, хто приїздить до нас, щоб вони відчули і зрозуміли нашу історію», — зазначив Микола Череп.

З центральної будівлі Соколиного хутора група «школярів» попрямувала до етнографічного музею. Усередині будівлі ми побачили дві колони, на яких випалено кирилицю та глаголицю. Зіронізувавши, Микола Череп сказав, що це наче у масонів: перша колона символізує космос — порядок, друга — Землю, безпорядок. Окрім того, тут збережено чимало експонатів: зброю, сідла, військові каски, фляги, геральдику, одяг.

Мандрівка на Чернігівщину позначила на інтелектуальній карті Літньої школи ще дві культурно-історичні точки. Дворянська Качанівка та свободолюбивий Соколиний хутір поєдналися у комплексній подорожі, виявивши різносторонність національного українського характеру.

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podorozhi/aristokratichna-svoboda-chernigivshchini