"Ой, сестри, не хочу вмирати у неволі..."

19.05.2012   11:38 — Агенцiя

У квітні 1942 року у людних місцях Чернігівщини з’явились оголошення: “Українці й українки! Вас, що втратили внаслідок війни свої робочі місця, закликаємо негайно ж зголоситися для відправлення на роботу до Німеччини.

Ви знайдете там, крім доброго поводження з вами, таке саме харчування, яке мають німецькі робітники. Крім того, ви одержуватимете добру плату. Членам ваших родин, що залишаються вдома, приділятиметься така ж кількість харчових продуктів, як і тим, хто працює тут. На дорогу треба взяти з собою достатню кількість робочого одягу, передусім взуття, а також посуд для їжі”.

Дешева рабсила

Були чернігівці, що добровільно згодилися їхати на заробітки. Але більшість насторожено сприймала цю агітацію, через те окупаційна влада не могла за допомогою добровольців виконати спущені з Берліна великі плани щодо поповнення виробництв дармовою і дешевою рабсилою. Тому гітлерівське командування у травні-червні-липні вдалося до мобілізацій, облав. Так з Чернігівщини за роки окупації вивезено на примусові роботи 41 578 душ. Кожне село відправляло по 30–70, а то й більше юнаків та дівчат. По-різному складалася їхня доля. Палажці Федорівні Нужняк з Пакуля пощастило: вона потрапила до родини чуйного бауера, який про неї дбав. Марія Савеліївна Цехмістер з хутора Конюшівки працювала на танкоремонтному заводі у місті Целломехліс: голодувала, вночі потай ходила копати брукву по полях. Ганна Василівна Силка з Терешківки не розгиналася по 18–20 годин на добу, працюючи у селі Квекпон. Ганна Олексіївна Петрик з Олександрівки трудилася по 12 годин на військовому заводі “Верке”, їй щодня давали 270 грам хліба, 20 грам кави, 10 грам цукру і суп з брукви. Загинули від голоду, непосильної праці на чужині Іван Артемович Бондаренко, Марія Яківна Доценко та Софія Іванівна Прохоренко із Жуклі.

Шістнадцятирічна рабиня

Це – про поневіряння остарбайтерки Анастасії Кирилівни Смаль із села Смолянка Куликівського району. У травні нам вдалося з нею поговорити. Ось що вона пригадала:

– Мені було 16 років, коли вранці 22 травня 1942 р. до нашого дому увірвалися поліцаї. Я була на печі, і мати казала їм, що я ще мала, не з того року. Але вони були невмолимі: “Нічого не знаємо, уже пізно, її записали у список”. Мати, плачучи, швиденько мене зібрала, сусіди дали сухарів на дорогу. Від нашого села до сусіднього було стільки підвод з дівчатами та хлопцями! Стояв такий плач усю дорогу! Аж хлопці у Чернігові нам сказали: перестаньте! Бо їм уже було важко чути, як ми ревли… Привезли у Чернігів на другий день, а поїзда нема. Поселили нас у якомусь розбомбленому приміщенні. А на другий день закрили у вагони-товарняки, наче скотину. Навіть віконечка не було. Так один хлопець одбив кілька дощок. І стало не так душно. Їхали сім днів. Їли те, що дали батьки. Тоді зупинився товарняк: німці забирали команди по 200–300 чоловік. Але мене і 48 односельців повезли далі, за Берлін. Привезли у містечко Гемздорф на фабрику “Гешо”. За три кілометри від нього німці поставили трудовий табір. Це були бараки з ліжками у два яруси. Фактично ми жили, як у концтаборі. Нам заборонялося говорити з хлопцями. За це карали. Наша перекладачка попередила: хто забалакає з чоловіками, буде битий. І ось вона побачила, як дівчина з Києва перекинулася словами із знайомим. Спочатку вона закрила її у холодну. А потім вистроїла нас і почала її періщити нагайкою. Раз ударить – і кривава полоса. А коли знесилена від ран дівчина упала, била її ще й ногами. Так само знущався з нас німець-поліцай. Бив нізащо. Просто так розважався. Він фактично скалічив до смерті мою сусідку із села Ганну Пальгуй. Ми голодували. І він помітив, як Ганна вхопила з воза бруквину. Так він її страшенно побив: став на спину ногами і топтався по тілу. Щось він їй відбив. Бо вона почала чахнути на очах. А 12 березня 1945 року вона вже лежала і покликала нас: “Ой, сестри, не хочу вмирати у неволі. Мо’, ви мене додому заберете”. Вона і ми вже знали, що наші війська десь близько, а тому чекали на визволення. Але моя сусідка померла відразу після тих слів. І не дожили до визволення ще три мої односельчанки-дівчини: Євдокія Дяковська, Ганна Балацька, Антоніна Прищепа. Бо ж нас морили голодом. Працювали на фабриці з 6 ранку до 18.00. А ще ж треба було три кілометри щодня йти туди й назад від табору. Увечері нам давали кусочок хліба на сніданок. Але ми були такі голодні, що зразу його з’їдали. Тож сніданку не було. Годували в обід і ввечері якоюсь баландою з брукви. Якби ж там хоч жир якийсь був! Якби нас не визволили американці, то ми б навряд чи протрималися ще півроку. А за три роки нашої роботи померло з 3000 остарбайтерів десь чоловік 500.

Перед визволенням фабрику бомбили американці. Мене дуже поранило у руку. Коли у таборі з’явився радянський солдат, всі вибігли до нього. Він сказав: “Здравстуйте, братья и сестры”. Це була найщасливіша мить, яку ми пережили. Усі почали кричати, плакати. Солдат довго не міг нас зупинити, щоб повідомити нам, як нас забиратимуть. Поверталися додому важко, майже місяць. Нас довго не годували. Їхали у товарняках. Багато стояли на станціях. На одній з них нам наказали вантажити зерно. Було важко, але ми хоч наварили досхочу пшениці. Якось серед поля зупинили і наказали всім хлопцям вийти. Їх усіх забрали до армії. А ми з багатьма пересадками таки добралися додому. Як нам тут зраділи!

Анастасія Кирилівна працювала у колгоспі і свинаркою, і ланковою, і дояркою. Разом з чоловіком виростила двох дочок, має онуків. Їм вона з подробицями і розповідає про ті моторошні дні своєї праці у Німеччині.

Павленко Сергій, "Голос України"