Молодість, обпалена війною
Герої… Саме так без сумніву можна назвати тих, хто боровся за мир і спокій рідного краю, проливав кров на полях битв, втрачаючи друзів і рідних, але невпинно наближаючи велику Перемогу. Проте щастя вижити випало не кожному. Безповоротні втрати українців, тільки тих, хто перебував на фронті, за різними підрахунками склали більше трьох мільйонів людей. А скільки скалічених душ, понівечених сімей, полонених?
Костянтину Овчинкіну та Федору Вороб’ю довелося розділити долю свого народу, випити гірку чашу сповна. Тепер, уже ветеранами, вони називають себе щасливцями. Партизан та фронтовик… Їхню юність обпалила війна.
У мішку притягнув “язика” і викрав у німців “Тигр”
Зустрілися два ветерани напередодні Дня Перемоги в скромній, але затишній оселі Федора Вороб’я, у забутому людьми, але не Богом селі на Ріпкинщині – Пилипчі. 94-річний дід рисами обличчя чимось нагадував старого характерника. Міцним потиском руки він привітав свого майже на десятиліття молодшого побратима, котрий тривалий час очолював районну ветеранську організацію і знає всіх ветеранів поіменно.
“Заходьте, людоньки! – гостинно запрошував до хати господар оселі. – Ось я зараз встану з лежака і все вам розкажу”.
Орден Великої Вітчизняної війни, орден Богдана Хмельницького третього ступеня, медалі, з яких багато погубилось – це тільки те, що знайшов і зміг показати нам Федір Гаврилович.
“На війні я з першого призову, – каже ветеран. – Застав ще радянсько-фінську війну 1940 року. Велику Вітчизняну пройшов від Калініна через Сталінград, Воронеж аж до Заходу. Дійшов до Дрездена. А служив у 160-му артилерійському полку, – уточнює Федір Воробей. – Артилеристом-наводчиком був.
Мабуть, у сорочці я народився, – говорить Федір Гаврилович. – Переніс три важкі поранення, але вижив”.
Таких, як Федір Воробей, у ті важкі фронтові часи було багато, але саме війна вказує на характер людини, розкриває її сутність. Страх перед смертю – ніщо, якщо за твоєю спиною Батьківщина.
Цікаво розповідає 94-річний дід про свою медаль “За відвагу”.
“Посилають нас утрьох по “язика”. І ми прямуємо просто до німців. Підійшли, а офіцер саме в туалет відлучився. Я туди, він сидить, у мене з собою мішок. Підскочив, мішок на нього – шарах, та по “кумполу” – і на спину. Так і отримав медаль “За відвагу”.
Не менш захоплива розповідь ветерана і про вкрадений прямісінько з-під носа у німців “Тигр”.
“У лісі стояла радіостанція. Була вона у червоному замаскованому “Тигрі”. Ми з хлопцями повдягались у “фріцівську” одежу, йдуть німці, а ми спокійно їх минаємо. Бачимо, стоїть “Тигр”, а поруч хатинка, з якої періодично вибігає радист і залазить у люк танка. Із нас трьох один був трактористом. Як німець у люк вскочив, дані передавать, я за ним. “Потушив” фріца, а танк заведений був. Тракторист наш за важелі посмикав, і ми рушили. Поруч – оборона, поле, але до своїх трохи не доїхали, заглухли. Та хлопці не розгубились, забрали на буксир”.
Це вже потім, у Вінниці, після навчання Федорові Вороб’ю присвоїли звання молодшого лейтенанта. Працював на Дунайській флотилії Чорноморського флоту на катері “Димова завіса” командиром взводу.
“24 чоловіків під моїм командуванням було, всі, як соколи, – з гордістю пригадує Федір Гаврилович. – Там вже утретє отримав поранення, після якого комісували. Коли закінчилась війна, мені вже було 26 років”.
40 літ Федір Воробей відпрацював у колгоспі, листоношею. Єдине, що лишилось – згадувати про славні бойові дні, про колись живе село і бойових побратимів, котрі з кожним роком покидають цей світ…
У лісах Борзнянщини
А от Костянтин Овчинкін до рук зброю взяв у 14 років, ще хлопчаком. У 16 він закінчив війну з пораненням, але за спиною був недитячий героїзм і тисячі врятованих життів фронтовиків.
Костянтин Олексійович, уродженець села Плиски Борзнянського району, пройшов нелегкий шлях – від розвідника партизанського загону – до інженера-залізничника, тракториста і керівника районів, кожен з який він виводив у передові.
“У школі я був круглим відмінником, командиром піонерської дружини. Закінчив шість класів і застав війну вже в себе в селі.11 вересня 1941 року в наші Плиски зайшла піхота. Ми жили біля станції. За неї були бої, війська рухались із Борзни на Івангород і на Прилуки. А Борзну, Ічню, Прилуки поєднувала дорога обласного значення. Німці замкнули кільце в районі Пирятина, і багато потрапило в оточення. Треба зауважити, що партизанські бази закладалися ще до війни.
Загін Хрущова, де мені довелося воювати, був розташований в Омбиських лісах на Борзнянщині. Пам’ятаю поіменно багатьох своїх партизанських товаришів. Народні месники жили і в землянках, і в наметах. Такі бази закладались усюди, де були ліси та об’єкти, які потрібно було контролювати. Ділянка залізниці Бахмач–Ніжин була стратегічною.
Ще перед початком війни відповідні органи запросили мого батька, який працював на залізниці, на розмову і переконали в тому, що з приходом німців він має залишитись на роботі для того, щоб передавати всі розвіддані. Таких, як мій батько, було ще двоє”.
Потяги – під укіс
Вельми захопливою є розповідь партизана про знайомство з командиром партизанського з’єднання, легендарним Олексієм Федоровим.
“Потрапивши під Прилуками в оточення, Федоров почав інспектувати партизанські загони. В наші ліси він прийшов, як зараз пам’ятаю, 7 листопада 1941 року. Досвіду не було ні в кого. На початок війни наш загін нараховував 28 людей. Переважно це були мешканці навколишніх сіл, спеціально відібрані. Нашим завданням були диверсії, підрив мостів та потягів. У затяжні бої з каральними загонами вступати забороняли.
Коли дійшла справа до розвідки, а в нас був кадровий розвідник і справа мала б бути на рівні, Олексій Федоров констатував: “Вам треба для розвідки мати стареньких дідусів і хлопчаків”. Тоді партизани вказали на мене. Олексій Федорович поговорив зі мною, спитав, чи не боюся. Я відповів, що ні. Спитав, чи вмію стріляти. А в школі у нас була хороша військова підготовка, так що з гвинтівки я вибивав зі ста балів 90-95. Дав мені пістолета, я і відрубав гілляку, на яку він мені вказав. Так я став розвідником…
Удень шукав ділянку залізниці, куди б уночі можна було закласти вибухівку. До того ж, я мав досконало вивчити систему контролю за залізницею.
Згодом ми зрозуміли, що краще підривати ті ділянки, де більший насип. У загоні діяла група підривників. Командир – з Ічні, Олександр Рибалко. Ще два хлопці мого віку з сусіднього Хорошого Озера – Іван та Ілля Плескачі. Вночі ми виходили підривати. Там, де були труби, містки, ми їх по декілька разів підривали.
1942 року підірвали ешелон з танками, який ішов на фронт. Це була велика операція. Друга значима – підрив ешелону, навантаженого продовольством, котрий прямував до Німеччини. Тоді люди з навколишніх сіл набрали багато зерна. Кожна операція була важка своїми наслідками, бо коли пішов під укіс потяг, шукали партизанів. Ми думали, як провести операцію з меншими жертвами для населення. Але війна – це жертви. Так, коли наш загін підрвав ешелон з танками, то загалом загинуло 12-15 мирних жителів, але якби ешелон потрапив на фронт, загинули б десятки тисяч”.
Один відсоток – теж шанс
Костянтин Олексійович пригадує епізод, коли він з товаришами привів до лісу “язиків” – місцевих поліцаїв.
“Коли ми вийшли на завдання, почули, як чухикав віз на залізному ходу та зупинився біля містка, де ми засіли. Почули розмову жандармів, що вони мали нас узяти на цьому місці і влаштувати перед цим там засідку. Коли вони відійшли в кущі, ми їх по одному оглушили і притягли до лісу. Потім один погодився з нами співпрацювати, двох розстріляли.
Як тільки не доводилось хитрувати – я і в дівчину перевдягався, і козу, і гусей пас…
Але полону батькові та сину Овчинкіним все-таки уникнути не вдалося. Двічі вони потрапляли в лещата катівень – то до румунів, то до німців, але двічі успішно втікали. Оклигували – і знову йшли в бій.
У вересні 1943 року 16-річний Костянтин Овчинкін закінчив війну. Проте як закінчив! Героїчно!
“Коли німці відступали, вони замінували залізницю в районі Плисок. Три дні наші сапери намагалися пройти на станцію, але це не вдавалося – скрізь була пильна охорона елітних загонів СС.
Мене запросили на розмову. Ніхто не наказував, говорили, якщо відмовлюсь, то переслідувань не буде. Сказали, тільки відсоток дають на те, що можна вижити. Але я зробив свою справу і вижив.
Систему замінування ми знали – це були електроміни. До станції я зайшов з боку Хорошого Озера. Прохід в одному місті не був загороджений колючим дротом. Запропонував німцеві яйця, він узяв, а тим часом я з рогатки цілився по ізоляторах і розбивав їх. Німцю теж сподобалось це заняття, він узяв рогатку і продовжив мою гру. Я пройшов метрів зі сто, ножицями дроти обрізав і попрямував на станцію. Там саме німці з мадярами вантажили вагони, кілька вагонів людей відправляли на роботи в Німеччину. Я пішов обрізувати стрілку біля складу боєприпасів, але тут, мов з-під землі, з’явився німецький офіцер. Не пам’ятаю, як я перескочив колючий дріт і через вулицю вже заховався за лоша, щоб перейти дорогу. Німці вбили лоша, розривною кулею перебили мені коліно, осколками поранили обличчя. Врятувався я в житі. Знепритомнів і тільки вночі прийшов до тями. Мої рани лікували на горищі керосином на одній із явочних квартир. Згодом, перевдягнений дівчиною, я прийшов на милицях додому.
Там чомусь було повно німців, тому звідти теж довелося втікати. Шкутильгав кукурудзою. За мною пустили собак, я вскочив у воронку від міни і пересидів там чотири доби. Коли пішов дощ, я вибрався з чотириметрової ями. Нарешті німців вигнали з Плисок. Три місяці я проходив на милицях, з перев’язаною рукою”.
Опісля доля Костянтина Овчинкіна складалася ще бурхливіше в 16 років він пішов до сьомого класу, навесні – у тракторну бригаду, а потім – навчатися в Конотопський залізничний технікум. Затим виїхав до Сибіру будувати залізницю. Там народилися його донька і син, прямісінько під кедром. А потім Костянтина Овчинкіна відправили знову в Україну, підіймати народне господарство.
Як вже зазначалося, Костянтин Олексійович пройшов шлях від тракториста до керівника району. Там, де він керував – чи то бригадою, чи то якоюсь галуззю або районом – з відсталих виходили у передові. Тому з болем у серці нині спостерігає за тим, як по цеглинці розбираються корівники, простоюють заводи, заростають бур’янами та лісом родючі українські землі. Та й людей, з якими можна згадати славне минуле, з кожним роком все менше і менше – в Ріпкинському районі ветеранів залишилось близько 160.
На старості звела доля розвідника з давньою подругою – Ларисою Василівною. Шість років живуть вони душа в душу. В обох – дорослі діти, онуки і навіть правнуки. Згадуючи страхіття війни, Костянтин Овчинкін ще більше цінує життя і поспішає жити…
Останні новини Чернігівщини
Швейцарці допомагатимуть аграріям з Чернігівщини. Чернігівська ОВА підписала Меморандум про співпрацю зі Швейцарською фундацією 13:08
Допомога аграріям з прифронтових та деокупованих територій - пріоритет для міжнародних партнерів. Тож сьогодні Чернігівська ОВА підписала Меморандум про співпрацю зі Швейцарською фундацією технічного співробітництва з розвитку «Свісконтакт».
Обладнав у Чернігові нарколабораторію з виробництва наркотиків та психотропів у промислових масштабах: поліція повідомила про підозру наркоділку 13:05
Поліція викрила наркодилера, який обладнав лабораторію, де виготовляв психотропи «Alfa PVP» в особливо великих розмірах. Затримали наркоділка оперативники Управління боротьби з наркозлочинністю обласної поліції спільно з кримінальною поліцією Чернігівського райуправління.
«Власна справа»: побільшало категорій грантоотримувачів та додалося шансів стати підприємцями для молоді 13:02
Віднедавна гранти розміром до 150 тисяч гривень під зобов’язання зареєструватись ФОП можуть отримати молоді люди віком 18-25 років у межах програми «Власна справа» урядового проєкту єРобота.
Надзвичайні ситуації в області за минулу добу 09:25
Протягом минулої доби зареєстровано 30 небезпечних подій, а саме: 2 дорожньо-транспортні пригоди, 28 пожеж. Внаслідок цих подій 2 особи постраждали.
3 жовтня: цей день в Україні і світі 09:21
ДЕНЬ 953 РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ - DAY 953 RUSSIAN AGRESSION