Максим Микитась, син чорнобильця, будівничий нового укриття, — про майбутнє Чорнобиля

04.05.2018   15:22 — Агенцiя

Попри те, що з моменту аварії на Чорнобильській атомній електростанції вже минуло 32 роки, сама чорнобильська тематика і досі хвилює людство.

Яким чином могла статися ця техногенна катастрофа, чому десятки тисяч людей втратили свої домівки і яке майбутнє чекає на заражену радіацією територію? Її і далі називатимуть зоною відчуження чи все не так уже й трагічно?

Відповіді на всі ці запитання шукали автори фільму «Чорнобиль: зона майбутнього», відзнятого два роки тому. Одним із його авторів є народний депутат Максим Микитась. Для нього тема Чорнобилю близька й зрозуміла, бо він сам народився у Прип’яті, багато років (і в день аварії теж) на станції працював його батько — Віктор Микитась. У роковини Чорнобильської трагедії цей документальний фільм побачили жителі кількох об’єднаних територіальних громад Чернігівщини — Михайло-Коцюбинської, Іванівської, Гончарівської, Ріпок і багатьох інших населених пунктів. Символічно, що на кіноперегляд запрошували й безпосередніх свідків трагедії — ліквідаторів і тих, кого понад 30 років тому відселили з міста атомників.

Максим Микитась зізнається: «У нас так прийнято — згадувати Чорнобиль виключно в контексті страшної трагедії. Але ж тут є не лише минуле, а й майбутнє. І воно досить таки оптимістичне — позаторік за допомогою європейських донорів та наших, українських, будівельників ми спільно насунули арку на об’єкт «Укриття». Він тепер надійно ізольований від зовнішнього світу. І відтепер там, під куполом, триватимуть роботи з подальшої деактивації зруйнованого реактора, убезпечення комплексу. А поки все це робиться, сама станція і територія навколо неї мають величезний суспільний інтерес. Цей куточок України має хороший потенціал як транспортний вузол, як місце, де можна розробляти й «обкатувати» новітні технології, як місце, де є всі умови для облаштування найбільшої в Україні вітрової електростанції, і, зрештою, як туристична цікавинка. Бо Чорнобиль і зона відчуження є найбільш відвідуваним туристичним місцем у країні. Тут є величезне біорізноманіття — зубри, ведмеді, рисі, олені. Це прекрасна основа для заповідника».
Глядачі оцінили творчу роботу знімальної групи. Після перегляду в усіх задумливі чи схвильовані обличчя, люди кажуть: так, варто думати про майбутнє Чорнобиля. Бо настав уже час. Щоправда, самі до і після перегляду стрічки згадують насамперед «ті» дні й тодішніх побратимів.
Іван Виноградний із Гончарівського, ліквідатор 2-ї категорії, розповідає, як його, ще хлопця, 1 травня 1986-го як водія направили в зону ураження. Замість кількох днів пробув там цілий місяць.

«Ліс возили, дошки для будівництва наметового містечка, — згадує чоловік. — Роботи було багато, а от хвилювання — ні. Бо ніхто ж не розповідав нічого. Засоби захисту нам теж не давали. Тільки коли ми їхали назад, то побачили, як миють наші машини, от тоді щось почали підозрювати. Нас змушували знімати взуття, бо всередину потрапляв радіаційний ґрунт, тому верталися босоніж».

Петро Дешко, ліквідатор аварії на ЧАЕС 2-ї категорії, згадує ті гарячі весняні й літні дні 30-річної давнини. Згадує своїх хлопців, із якими довелося стояти пліч-о-пліч під час ліквідації наслідків радіаційного вибуху.
«Я тоді служив у 25-й окремій бригаді хімічної розвідки 92-го полку, — говорить він. — Одразу після вибуху нас усіх вишикували і сказали, що за дві години вирушаємо на кордон Київської області, а звідти — у Чорнобиль. І нас туди привезли — молодих прапорщиків, офіцерів, солдат. Я контролював роботу хлопців. Ми тоді мили все, видаляли ґрунт, працювали в турбоцеху: 5 хвилин пропрацювали і все, йшли звідти. Тоді мало хто замислювався про небезпеку, думали тільки про родини, дружин і дітей. Мене вдома теж чекала жінка з дитиною. Ясно, що хвилювалася. Я подивився фільм про Чорнобиль і хочу сказати — тепер на станції все чисто і охайно. А з тих часів пригадуються хіба що смітники, графіт і соми, яких ми ловили».

Василь Носко, потерпілий від аварії на ЧАЕС, на момент катастрофи був на відкритому повітрі — у Михайло-Коцюбинському Чернігівського району проводив змагання з військово-спортивної гри «Орлятко».
«І першими відчули радіацію наші діти, — пригадує він. — У програмі гри були роботи з приладами радіаційно-хімічної розвідки. Я тоді був головним суддею. А мій колега підходить до мене і питає, мовляв, діти працюють із приладами, а вони показують радіацію без контрольного джерела випромінювання. Це тоді неабияк усіх ошелешило. Згодом усіх дітей евакуювали, кого куди, — у Підмосков’я, Євпаторію, Суми. А щодо кінострічки, то мені позиція Максима Микитася дуже імпонує. Мені подобається, що він хоче відновити своє рідне місто, не хоче кидати все напризволяще. Це правильно».

Раїса Григорівна Олексієнко проживає у Гончарівському з 1970 року. На момент аварії служила в місцевій військовій частині. Нині жінка перебуває у статусі потерпілої, чимало її колег і друзів брали участь у ліквідації наслідків аварії.

«Коли це все трапилося, то ми ще не уявляли, наскільки це серйозно, — говорить жінка. — Кожного ранку черговий по військовій частині вимірював рівень радіації, а ми у своїх кабінетах, коли відкривали вікна, щоб провітрити, відчували присмак металу на зубах. Коли переглядала цю стрічку, то не можна було спокійно дивитися, бо багато знайомих було задіяно в ліквідації наслідків. У багатьох підірване здоров’я. Фільм дуже вразив, дуже дякую автору і його команді. Приємно дивитися, що він продовжує справу свого покійного батька».

На квітень 2018 року, за даними Департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації, статус постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи в Чернігівській області мають 74 тисячі людей, серед яких 9,1 тисячі — це учасники ліквідації наслідків аварії, 4,5 тисячі людей з інвалідністю та більше 12 тисяч дітей. Наша область — один із найбільш уражених чорнобильською катастрофою регіонів України.

PR