Чоловікам пасує висота!

23.02.2012   14:44 — Агенцiя

Напередодні Дня захисника Вітчизни хотілося поговорити з людиною, відомою в регіоні, та ще й такою, яка не зі слів знає все про армійські будні.

Для такої розмови ми обрали депутата Чернігівської обласної ради Анатолія Мирошниченка.

- Анатолію Костянтиновичу! Сьогодні Вас з упевненістю можна назвати успішною людиною, адже маєте родину, бізнес, займаєтеся політикою. Чи про таке життя мріяли в дитинстві?
- У дитинстві я, як і більшість хлопчаків у радянські часи, мріяв про суто героїчну професію - хотів стати моряком, льотчиком або підкорювачем високих гірських вершин -альпіністом.

- Що, на Вашу думку, змінилося у світогляді молоді, адже зараз престижними вважаються зовсім інші професії?

- У Радянському Союзі діяла чітка система пропаганди. Згадаймо лише популярні пісні, художні твори, кінофільми. На мене, наприклад, особливе враження справив фільм "Офіцери", я й зараз його часто переглядаю. З героїв кінофільмів ми брали приклад, прагнули наслідувати їх вчинки. Пам'ятаю і справжнього, а не кіношного героя, який жив поряд, у сусідньому будинку - високого, стрункого, завжди по-військовому підтягнутого, зосередженого капітана. Вже тоді, у мене, хлопця з багатодітної родини, зародилась мрія - стати військовим, бути захисником своєї сім'ї і Батьківщини.

- Та й ставлення з боку держави до військових було відповідним, чи не так?

- Так, служити в Збройних силах було почесно. Навіть проводи в армію були справжнім святом з напутніми словами батьків і родичів бути гідним солдатом і захищати Батьківщину. Бути офіцером взагалі вважалося престижним. І не тільки тому, що в офіцерів були високі зарплати, службова квартира, а після відставки - вибір місця проживання з наданням житла. Пам'ятаю, в моїй школі (та і в інших також) на видному місці висів стенд "Є така професія - Батьківщину захищати", на якому були розміщені фото випускників школи в офіцерських мундирах, які закінчили військові училища.

- Справді, було до чого прагнути…

- Та й пишатися було чим. Армія була укомплектована найновішою технікою, більшість якої випускалось на заводах України - у Харкові, Дніпропетровську, інших містах. Наші військові літаки були неперевершеними на міжнародних авіасалонах, в аеропорту Ле Бурже під Парижем. Наші танки та ракети були кращими на торгах, які щорічно влаштовувались у далеких Арабських Еміратах.

- Отож, закономірно, що й Ви хотіли стати військовим?

- Так, мені хотілось бути причетним до всього цього. Пам'ятаю й досі, якою радістю для мене став вступ до Пермського військового авіаційного училища. Обрав спеціальність авіаційного техніка. І хоча навчання було не простим - я вдячний училищу і наставникам-офіцерам за те, чого пізніше досяг у житті.

- Куди потрапили за розподілом після училища і як проходили перші роки служби?

- Після закінчення училища я з новенькими лейтенантськими погонами на плечах був направлений в частину, дислоковану у Прилуках. З того часу почались нелегкі будні військового - з доволі низькою зарплатою, невлаштованим побутом, примарністю надії на отримання житла. Але тоді так жилося всім, і ми стійко переносили труднощі молодої української держави. Складно було і в армії. Замість того, щоб розробити чітку довгострокову програму її модернізації, окремі недалекоглядні політики та військові "стратеги" вищого ешелону не придумали нічого кращого, ніж знищувати армію, її технічну міць. Адже після проголошення незалежності України, ні Європа, ні США не знали, куди може бути використаний той потенціал, яким ще донедавна пишалась країна і який надавав нам авторитет на міжнародній арені. І почалися по-справжньому жахливі речі, свідком яких був я і ще тисячі офіцерів по всій країні. На наших очах різали на металобрухт літаки, які були готові будь-якої хвилини здійнятись у небо.

- Як ставилися військові до цього процесу?

- З болем у душі і скупими чоловічими сльозами на очах. Пілоти та техніки ніколи не забудуть того моменту, коли під оплески якихось чиновників з центру, перекладачів для іноземців, відбувалося знищення надій. Різали по-живому не тільки метал, а й людські долі.

- Так, були перекреслені не лише долі військових, але й знищені величезні кошти, адже літаки - дороговартісна техніка?

- Літаки були для українців одним з атрибутів національної незалежності і суверенітету: не всяка країна може дозволити собі мати стратегічну авіацію.

- Знищена техніка - знищена і армія, багато військових виявилися нікому не потрібними…

- Так, у ті часи багато військових спеціалістів: і лейтенантів, і капітанів, і полковників - вимушені були йти у відставку, шукати іншу роботу, яку знайти було вкрай важко. Так довелось вчинити і мені. Але з армією мене пов'язує 10 років життя - з 1992 по 2002 рік. Тому я з почуттям глибокої поваги і вдячності ставлюсь до тих, хто, незважаючи на труднощі, пов'язаних з реформуванням армії, залишився служити народу України. Переконаний в тому, що хто вже став військовим, так ним і залишається в душі назавжди. Офіцером вважаю себе і я. Особливо дбайливо зберігаю щоденну та парадну військову форму, яку носив стільки років! І хоч буваю зайнятим численними виробничими та депутатськими справами, завжди знаходжу час поцікавитися станом справ в армії, порадіти за певні здобутки і успіхи.

- Вважаєте, що успіхи вже є?

- Аякже. Нарешті ожила черга на квартири. На озброєння армії почала надходити сучасна техніка, хоча її ще незначна кількість. Особливо багато проблем залишається в рідній для мене авіації, адже знищити галузь просто, а от відновити...
Звичайно, залишається і багато проблем. Це і рівень заробітної плати, і соціальна захищеність, і часті переїзди молодих офіцерів з однієї частини до іншої. Кожен переїзд - наче пожежа. А як складно дружині офіцера знайти собі роботу на новому місці, а дітям - нових друзів…
Потроху покращується ситуація у справі знешкодження застарілих боєприпасів, впорядкування територій армійських складів, які нерідко розташовані поруч з великими містами і райцентрами.
Та попри існуючі негаразди, радує мене як військового, що повертається престиж професії. Колишню славу відроджують наші зразкові військові частини, які дислокуються в Гончарівському та Десні.

- Отож, буде кому продовжувати потужні офіцерські династії?

- Твердо в цьому упевнений. Останнім часом шириться патріотичний рух серед шкільної молоді. Орлята вчаться літати - у військово-спортивних іграх "Зірниця" та "Орлятко", у козацьких таборах відпочинку - від Запорізької Хортиці до зелених Карпат. Є і буде кому захищати спокій і мирне життя громадян. А щоб не переривався зв'язок поколінь, до цієї благородної справи виховання треба широко залучати ветеранські та інші громадські організації. Я вже виділив кошти Прилуцькій міськрайонній спілці ветеранів Афганістану для обладнання музею бойової слави, де б можна було проводити живі зустрічі поколінь.

- Ваші побажання нашим читачам.

- У переддень свята Дня захисника Вітчизни хочеться побажати всім здійснення всіх мрій і орлиного злету, адже справжнім чоловікам личить висота! 

http://myroshnychenko.com/show.php?id=154