"Університети життя" Анатолія Долеско

10.10.2014   09:45 — Агенцiя

Ви запитували - кандидат відповідає

- Анатолію Олександровичу, побувавши у Ваших громадських приймальнях, поспілкувавшись там із людьми, записав кілька питань, які їх найбільше хвилюють. А цікавить громаду практично одне й те ж. І найперше, що впадає в око у Вашій біографії, київська прописка. Ви опозиціонуєте себе як чернігівець, який знає проблеми цього міста зсередини. Але ж при цьому мешкаєте в Києві?

- Я народився і виріс у Чернігові. Становлення моє пройшло також у цьому місті. Тут живе моя мама, тут моя робота. Працюю на Чернігівському радіоприладному заводі головою наглядової ради. Прийшов на це підприємство в часи, коли навіть більшість оптимістів поставили на ньому хрест. 2011-й рік багато хто з чернігівців добре пам`ятає. Попередні інвестори довели підприємство до банкрутства, люди майже рік не отримували зарплати, були величезні борги перед пенсійним фондом, а найближча перспектива - порізати завод на метал та побудувати на його місці розважальний центр. Я прийшов на "ЧеЗаРа" як кризовий менеджер. Тоді доводилося щодня курсувати в напрямку Києва, аби домовлятися із впливовими людьми, стукати у двері чиновників та шукати механізми виходу із глибокої кризи. Отак і почав жити на два міста.

Утім усі старання не були марними. За два роки завод таки відвоювали: людям повернули зароблені гроші, частково розрахувалися із боргами перед пенсійним фондом, виробництво запрацювало стабільно. Тепер можна й розвиватися, щоб виходити з позначки "нуль" на "плюс".

У Києві більше можливостей вирішувати питання замовлень для підприємства, оформлення ліцензій, інших дозвільних документів. У столиці більше місця для самореалізації. Ми разом із дружиною у 2005 році заснували Центр Української Культури та Мистецтва. Раді з того, що дали можливість талановитим дітям з усієї України розвиватися, втілювати свої дитячі мрії. Це своєрідна компенсація за те, чого не мали в дитинстві ми. Подібний Центр плануємо невдовзі відкрити і в рідному Чернігові.

- У Вашій біографії в рядку "Освіта" вказана лише Чернігівська школа № 15. Як Ви це прокоментуєте?

- Я навчався у Чернігівській школі №27 , а закінчив № 15 у цьому ж місті у 1989 році. До речі, ось нещодавно на день вчителя приїжджав у рідну 15 школу. Пройшовся коридорами, навіть посидів за своєю партою. Мене там пам`ятають як старанного учня. Тут відбулася зустріч з директором закладу Оленою Жовтопляс. Закінчив школу майже з одними п`ятірками та відмінними характеристиками. Новозаводський районний комітет ЛКСМ України в Чернігові вручив мені направлення для здачі екзаменів до Ленінградської військово-космічної академії імені Можайського. Це якраз початок 90-х років, у країні - гостра економічна криза, треба було відроджувати виробництво. Тому прийняв рішення вступити в Полтавський кооперативний інститут. Провчився там кілька курсів і постав перед вибором. Бути студентом стало для мене завеликою розкішшю. А вдома мама одна, саме тоді менший брат народився, дві бабусі та двоє дідусів - треба було комусь брати на себе обов`язок стати годувальником у сім`ї. Прийняв рішення взяти академвідпустку, щоб заробляти гроші та забезпечувати родину.

- І наступне питання у продовження теми. З Вашої оприлюдненої біографії якимось чином випав майже десяток років між навчанням та першим місцем роботи. Де Ви були ввесь цей час? Чим займалися?

- Тим, що і більшість людей у часи економічної кризи, політичної, кризи свідомості передусім. Я взяв на себе чоловічий обов`язок забезпечувати родину і я його виконував. Шукав себе на різних роботах, точніше підзаробітках, бо роботи тоді днем з вогнем не знайдеш. Був такий період, коли купував імпортні дефіцитні товари та перепродавав їх в Україні. Потім зрозумів, що за цим немає перспективи. Узяв в оренду занедбаний зерновий завод, відремонтував його та відкрив виробництво борошна. Цьому передувала робота з підготовки і захисту бізнес - проекту, під які були виділені кредитні кошти на розвиток виробництва. А з нього вже робили макарони. Порівняно з імпортними вони дещо програвали на вигляд - страшненькі такі були. Зате робили їх із якісного зерна чернігівських аграріїв, тому продукція користувалася попитом. Продавали макарони, в тому числі, й тут - у Чернігові. Продукцію практично розмітали з вітрин магазинів. Далі була інвестиційно-будівельна компанія. Я займався розробкою програм розвитку в цій сфері. Ця фірма зводила будинки в Києві, у Чернігові.

Увесь цей час займався самоосвітою, брав найкраще із банківської справи та економіки. Це для мене був своєрідний "університет життя". Такої науки не здобудеш у жодному з вишів. Це школа виживання, що загартувала мене та навчила тримати удар.

Також у ці роки займався улюбленою справою - музикою. Ще в дитинстві я відвідував музичну школу, вчився грати на баяні. Коли виріс, захопився симфороком - це класика в сучасній обробці. Грав соло на гітарі, писав музику та виношував проект Центру музичної культури, щоб кожна обдарована дитина в Україні, незалежно від достатку, могла займатися улюбленою справою.

- Так уже склалося в Україні, що дозволити собі йти на вибори можуть далеко не всі бажаючі. Для цього треба бути або олігархом, або мати впливового та багатого покровителя з кола еліти. За які гроші Ви проводите свою виборну кампанію?

- Відразу розставлю всі крапки над "і". Я не олігарх. Я - промисловець. Іду на вибори поза будь-якою партією. Це моя принципова позиція. Я не хочу бути під жодним із партійних кольорів та лозунгів, бо не хочу після виборів мати перед ними якісь зобов`язання. Більшість із них, як велика мильна бульбашка, що лопається наступного дня після виборів. Я не звик розмінюватися на дрібні обіцянки та гасла, я працюю на перспективу. Єдина партія, інтереси якої я йду представляти до Верховної Раді, це люди. Чернігівці висунули мене кандидатом і довірили дуже відповідальну місію. І я роблю все, аби виправдати їхню довіру.

Мою скромну, порівняно з деякими іншими кандидатами (зокрема й по округу № 205), передвиборчу кампанію я роблю за власні кошти. Я нічого ні від кого не приховую, сплатив усі податки.

- Тоді цілком логічне питання, якщо Ви мали такі можливості, то чому раніше залишалися осторонь політичного життя Чернігова, країни? Чому саме зараз вирішили йти у велику політику?

- Я і моя родина, як і вся українська громада, мали великі надії на Революцію Гідності, Майдан. Уся Україна останні місяці жила в передчутті змін. Утім наші сподівання, на жаль, не виправдалися. Якісних змін так і не сталося. До влади повернулися старі обличчя, але вже перефарбовані в інші політичні кольори та з іншими гаслами. Мене, як і більшість українців, це не влаштовує. А потім, що я скажу своїм дітям, коли вони запитають, чи зробив я щось для того, щоб їм жилося краще в цій країні. Тому я й взяв усе в свої руки. Та й хто буде робити це, якщо не ми.

Залучившись підтримкою цілої команди однодумців, я впевнений у тому, що все роблю правильно. Я хочу для своїх дітей миру, хочу, щоб вони жили в єдиній європейській країні. Цього хочуть і мої земляки, а тому я для цього зроблю все!

PR