Із когорти видатних українців із історичної Чернігівщини: Євген Онацький

13.01.2015   07:57 — Агенцiя

Про кого йдеться мова? Що за особа, про яку 13 січня 2015 року згадуємо у 121-ї річницю від дня народження?

Три факти.

1) 28 січня 1930 року голова Організації українських націоналістів Євген Коновалець у листі до секретаря Проводу українських націоналістів (далі – ПРУН) Володимира Мартинця так описує свої враження від заочного (через листування) знайомства з одним українським патріотом: «Взагалі з його листа я бачу, що це є надзвичайно розумна людина. ...натомість був би я затим, щоб його по можності ближче притягнути до праці самого Проводу, а зокрема, щоб його побут в Римі використати так для пропаганди української справи, як теж для нав’язання тісніших зв’язків між ПРУН і теперішніми панами Італії. Інакше кажучи, я був би за тим, щоб після тіснішого його зв’язання з ОУН назначити його представником ПРУНу на Італію і при його допомозі начати певну акцію на тамошному грунті. [...] Для цього треба особистого побачення, і я дійсно думаю після переїзду в Швейцарію поїхати відтак на декілька днів до Риму». Так і сталося. Згаданий український патріот став членом керівництва ОУН та найближчим співробітником Коновальця.

2) З 29 вересня 1943 року до 18 жовтня 1944 року український журналіст в еміграції після німецької окупації Італії був ув’язнений нацистами. Причина, чому його прізвище опинилося в короткому списку ворогів Третього Райху, яких гітлерівській держбезпеці треба було невідкладно заарештувати в Римі, – статті проти Гітлера та його агресивної державної політики, які друкував у європейській пресі. Він з початку 1930-х років аргументовано критикував расистську теорію нацистської ідеології.

3) У 1990-ті роки відомий київський історик Віктор Коваль згадував, що у комуністичні часи в Інституті історії України Академії наук, де він працював, була якась «Українська мала енциклопедія». Вона користувалася підвищеним попитом наукових співробітників, проте на неї, через підозріло «націоналістично-буржуазне» походження, відкритих посилань ніхто з істориків не робив. Отже, цінували, використовували і мовчали…

Так, у всіх трьох фактах йдеться про одну й ту ж людину – Євгена Дометійовича Онацького.
13 січня 1894 року він народився у м. Глухові Чернігівської губернії, у родині історика Дометія Онацького. У 1904 році сім'я Онацьких переїхала до Кам'янця-Подільського, де Євген навчався в гімназії, яку закінчив у 1912 році зі срібною медаллю.

У 1912–1917 роках Євген Онацький навчався на історико-філософському факультеті Київського університету імені святого Володимира і був членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Під час навчання брав активну участь в суспільно-громадській роботі і в 1917–1918 роках став провідним членом в об'єднаному керівництві всіх вищих шкіл Києва – Головної Студентської Ради. У 1917 році також увійшов до складу Української Центральної Ради як представник українського студентства і невдовзі був призначений до її Секретаріату. Євген Онацький брав активну участь у Всеукраїнському Національному Конгресі, що був скликаний Центральною Радою в Києві 17–24 квітня 1917 року.

У березні 1918 року Онацький тимчасово відійшов від політичної діяльності, але вже в 1919 році був у складі урядової делегації Української Народної Республіки на Мирній конференції в Парижі.
Після Української революції (1917–1920) Онацький разом з дружиною переїхав до Риму, де очолив пресове бюро української дипломатичної місії та був редактором її часопису «La voce del Ucraina». У міжвоєнний період Євген Онацький співпрацював з українськими періодичними виданнями «Розбудова нації» (водночас був провідним співробітником цього головного теоретичного органу ОУН), «Новий клич», «Новий шлях», редагував бюлетень «Голос України», був кореспондентом часописів «Діло», «Свобода», «Новий час», «Український голос» та ін.

У 1930 році Онацький, близько познайомившись з головою Проводу ОУН, полковником Євгеном Коновальцем, став одним з найближчих його співробітників та дорадників і, незабаром, – представником ОУН в Італії. До того часу він був тільки одним із авторів публікацій у націоналістичних виданнях. З 1930 року Онацький (псевдоніми «Дометенко», «Винар», «Італ», «Тарас») стає постійним співробітником націоналістичного журналу «Розбудова нації», який видавався у Празі Миколою Сціборським та Володимиром Мартинцем.

У 1936–1940 роках професор Онацький викладає українську мову у Вищому Східному інституті в Неаполі, а з 1940 року і аж до арешту нацистською держбезпекою викладає у Римському університеті.

Досі затребуваними є його праці того часу: «Українська теоретично-практична граматика для італійців» (1937), «Studi di Storia e di Cultura Ucraina» (1939), «Словник українсько-італійський» (1941), «Основи суспільного ладу», «Чарівне коло та ритуальне оголення» (1938) та інші.

Маловідомим є факт, що професор Онацький активно допомагав молодим українцям з України вступати до вищих навчальних закладів Італії, підшукував їм на перший час житло, матеріально допомагав, просив надати талановитим юнакам стипендії тощо. Так, він сприяв Олександру Бандері, брату тодішнього керівника Крайової організації ОУН на західноукраїнських землях Степана Бандери. У 1933 році Олександр за рішенням ОУН виїхав до Італії, де навчався у Римській вищій школі економічно-політичних наук, захистив докторську дисертацію.

29 вересня 1943 року німецька окупаційна адміністрація в Італії заарештувала Онацького. Його було занесено у короткий список ворогів Третього Райху, яких вимагалося покарати. Визначного українського націоналістичного діяча взяли на приціл за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму у європейській пресі: був в ув'язненні спочатку в Італії, а потім в Берліні та Оранієнбурзі.

Після закінчення Другої світової війни Онацький емігрував до Аргентини, де заснував Спілку українських науковців, митців та літераторів.

У 1947 році став редактором і директором тижневика «Наш клич», альманаху «Відродження» та щомісячника «Дзвін» і одним з засновників Спілки українських науковців, митців і літераторів в Буенос-Айресі. Особисто уклав у 1957–1967 роках «Українську малу енциклопедію», яка налічувала 8-м томів.

У 1953 році професора Онацького обрано головою Української Центральної Репрезентації (українського координаційного центру) в Аргентині, а у 1960–1963 роках очолював її Головну Раду.

У повоєнний час, крім інтенсивної діяльності як науковця, журналіста, громадського діяча, він видає надзвичайно цінні публіцистичні праці, щоденники та спогади: «Завзяття чи спокуса самовиправдання» (1956), «Очима душі – голосом серця» (1956), «Записки українського журналіста і дипломата за 1918–1921 рр.» (1964, 1967), «Портрети в профіль» (1965), «У вічному місті» та інші.

Помер професор Онацький 27 жовтня 1979 року на 85-му році життя після тривалої та тяжкої хвороби. Поховано в Буенос-Айресі в Аргентині.

Пам’ятаємо Євгена Онацького, українського патріота-націоналіста, науковця, журналіста, громадського діяча.

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті