Сергій Дзюба: «У світі сформувалося нове товариство літераторів, яке швидко розвивається…»

05.11.2014   08:44 — Агенцiя

У 2014 році письменники Сергій і Тетяна Дзюби стали лауреатами Малої Нобелівської премії – Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» в Удмуртії та престижної міжнародної нагороди «Золотий перстень» у Македонії.

Також Сергій переміг на міжнародному фестивалі поезії «Славянска прегръдка» в Болгарії за участю відомих поетів із 19-ти країн (міжнародна нагорода болгарської Академії «Летюче перо») й отримав літературну премію імені Панаса Мирного в Україні. А вітчизняний портал «Жінка-Українка» назвав його найпопулярнішим автором-чоловіком.

Тетяна Дзюба успішно виступила в Німеччині (на міжнародному фестивалі поезії) і стала лауреатом премії Державного комітету телебачення та радіомовлення України імені Івана Франка – за кращу наукову роботу.

Твори подружжя перекладені вже 55-ма мовами світу. Їхні книжки вийшли в США, Польщі, Швеції, Великобританії, Казахстані… (Цього року відбулося 50 презентацій у десяти країнах). Нині готується збірка віршів у Франції, у відомому паризькому видавництві. Їх прийняли до македонської та удмуртської Академій, а Сергія – ще й до болгарської, куди незабаром має вступити Тетяна. 20 вересня Сергієві Дзюбі виповнилося 50 років.

- Пане Сергію, Ви – автор 50-ти книг, присвячених дружині Тетяні. Це – поезія, проза, публіцистика, книжки для дітей, радіофільми та радіоп’єси, літературознавчі статті, рецензії, пародії, гумор, пісні (слова, й музика)… Як Вам взагалі пишеться?

- Наталю, я ніколи не пишу з примусу. Маю на увазі творчість, а не буденну журналістську роботу, коли доводиться ходити на усілякі наради й сидіти там по кілька годин. Вірші створюються буквально на одному диханні – подивився на дружину й написав нову поезію. А як інакше? Навіть не уявляю, як можна писати вірші на замовлення. По-моєму, це вже збочення якесь…

- Кажуть, що така кількість книжок, присвячених одній коханій жінці – єдиний випадок у світовій літературі. Як спрацьовує присвята-мантра?

- Не знаю, це треба в Тані спитати. Я завжди кажую, що мені не потрібні ніякі рекорди в книзі Гіннесса. Як на мене, це нормально – присвячувати книжки дружині. Вона знає за що…

- Ваша поезія перекладена 55-ма мовами світу, а твори надруковані вже в 23-х країнах. Як вдалося перетнути літературні й журналістські кордони? Це – популяризація літературної України чи пізнання інших мов через призму власних творів?

- Я раніше працював на радіо «Новий Чернігів» та радіо «Мелодія», зокрема створював радіоп’єси: був сценаристом, режисером-постановником, виконавцем головних ролей… 36 таких вистав прозвучали в ефірі, деякі – по 10-12 разів на замовлення наших радіослухачів. То була моя мрія дитинства (малим дуже любив радіоп’єси), і я її втілив. Вважаю, що це правильно – втілювати свої мрії! А потім влада наше радіо закрила, і я почав міркувати: «А що далі?». Так, буквально з нічого, на рівні ідеї, виник міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 55-ма мовами світу».

Чесно кажучи, ніхто не вірив, що нам вдасться бодай щось зробити. Адже ідея така: переклади мають бути високохудожніми; ми знайомимося й взаємовигідно співпрацюємо з відомими, талановитими й шляхетними людьми з багатьох країн. Але минуло якихось півтора року, і тепер ми щодня отримуємо по 10-15 листів від письменників з різних континентів. Дехто з приятелів жартує, що в світі сформувалося нове товариство літераторів, яке швидко розвивається… Насправді, тут немає ніяких особливих секретів – головне -- почати й щось неодмінно робити навзаєм; адже нас перекладають безкоштовно.

Отож я перекладаю твори своїх закордонних друзів-колег українською, публікую їх у вітчизняних виданнях, пишу рецензії на їхні нові книжки. Ось нещодавно в Україні, у чернівецькому видавництві «Букрек», побачила світ у моєму перекладі збірка оповідань «Смарагдовий берег» відомого шведського письменника Ак Вельсапара. Дещо раніше його чудові твори я розмістив в «Українській літературній газеті», журналах «Всесвіт», «Кур’єр Кривбасу», «Золота пектораль», «Березіль», «Бористен», «Дзвін», на порталі «Укр.Літ». У свою чергу, Ак Вельсапар нещодавно видав книжку наших із Танею віршів у Швеції. Ось такий механізм. Бачите, як усе просто?!

Для нас це – задоволення, пізнання світу й пропаганда української літератури (класики та сучасних письменників); адже до знайомства деякі зарубіжні літератори не знали, хто такі Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Григорій Сковорода, Михайло Коцюбинський…

- Ви – багатогранна людина, і в творчому доробку маєте книжки про українських героїв-миротворців; співвітчизників, котрі воювали за радянських часів в Афганістані, Єгипті, В’єтнамі, на Кубі, в багатьох африканських державах. Знаю, Ви служили у війську (майор запасу). Це сприяло написанню текстів? Зараз щось пишете на військову тематику?

- Я пишу тільки про те, що пережив. Служба в армії була нелегкою, але це – досвід. Дехто вважає, що то, мовляв, не письменницька справа – писати про українських миротворців. Однак я отримую листи з усієї України, з-за кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму цю роботу. Власне, вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями».

- Відзнаку міністра оборони (медаль «За сприяння Збройним Силам України») Ви за миротворців одержали?

- Так, за «Замінований рай». Написав про Ірак, Косово, Боснію і Герцеговину, Ліберію, Сьєрра-Леоне, Ефіопію, Еритрею, Ліван, Грузію… Про життя людей на війні (на жаль, зараз це – надто актуально, чернігівські бібліотекарі розповідають, що у них на цю книжку – черга). Написав правду, нічого не прикрашаючи. Збірку відзначили й премією Держтелерадіо України імені В’ячеслава Чорновола як кращу публіцистичну роботу року. Я просто надіслав один примірник на конкурс, на «ура», щоб люди знали – є така книга. Поняття не мав, хто там у журі; зовсім не сподівався на визнання (там щороку відзначають лише одного автора). І, уявіть собі, раптом переміг. Що це означає? На Держтелерадіо в той час не було корупції!

- Ваші твори увійшли до нової хрестоматії «Українська література для дітей», яку Міністерство освіти і науки рекомендувало для вивчення у вищих та середніх навчальних закладах. Казки, повісті й романи для малечі (одна з Ваших літературних граней), – скажіть, це тимчасовий «відпочинок» від дорослої письменницької роботи?

- Ні, я дуже люблю писати для дітей! Мабуть, це – найскладніше, бо юні читачі не терплять нудних книжок – їм із першої ж сторінки має бути цікаво. Тож приємно, що казкова трилогія про кленового бога Кракатунчика «Душа на обличчі» та роман у міні-новелах «Потягуськи», створений разом з Іриною Кулаковською, в чернігівських бібліотеках зачитані до дірок – як то кажуть, живого місця немає! Отже, комусь вони потрібні. Одна дівчинка навіть розповіла, що книжка про Кракатунчика врятувала їй життя!

- Ваші дотепні автобіографічні твори, такі собі мемуари, зокрема «Як я був агентом ЦРУ», – це ностальгія за молодістю чи початок підведення підсумків?

- Ну, які підсумки? Мені ж тільки п’ятдесят виповнилося. Що Ви – все життя попереду! Просто захотілося розповісти про свої веселі студентські пригоди – я ж мешкав у легендарному іноземному гуртожитку на вулиці Ломоносова, в столичному студмістечку неподалік від виставки досягнень народного господарства…

- Пане Сергію, зважаючи на Ваш творчий доробок, маєте особливий погляд на жіноцтво: «Зима така маленька, мов японка» (2004), «Кожній жінці хочеться… на Марс» (2005). Ви розгадали таємничість Жінки?

- Наталю, Ви ж самі розумієте, що це – зовсім нереально; легше на Марс потрапити… Але я дуже люблю спілкуватися з жінками, вони – мої найкращі друзі!

- Ви – ще й поет-пісняр і водночас композитор. Хто Ваша Муза?

- Дружина Таня. Ось «Балада про квітку», їй присвячена:

Я прагнув пітьми,
пустки,
пустелі.
І був знайомим звіром
із відчаю і втоми.

І лежав під трьома ковдрами
скоцюбленим, сполоханим
створінням.
І це не було парадоксом –
я замерзав.

І божеволів, мов сто
поетів,
і не міг спромогтись
вичавити бодай думку.

І кликав на поміч Ісуса.
І стискав у пригорщі
кволе серце.
Ти злякалась.

І прокинулася великою
Полум’яною Квіткою,
щоб прийти до мене
і розчинитись пелюстками.

Хотів тепла,
краси,
снів, що збудуться.
І це не було парадоксом –
ми засинали…

- У Вас – десятки престижних міжнародних і всеукраїнських нагород. Така популярність і затребуваність у суспільстві – це гарна промоція чи зв’язки з потрібними людьми?

- За все своє життя я нічого (жодного разу!) не просив у влади. Ми живемо досить скромно. Більше того, талановиті, розумні й шляхетні люди досі в Україні не потрібні, вони – на маргінесі життя. Всі проблеми нашої держави в тому, що тут так і не сформувалася національна еліта. Маю на увазі дійсно видатних людей, високоосвічених патріотів, а не колишніх бандитів, які раптом стали політиками…

- Простір Чернігова як для громадської, наукової та літературної діяльності не обмежує Ваш письменницький талант? Не було думки поїхати до іншої країни, щоб сповна себе реалізувати?

- Знаєте, чимало моїх друзів дитинства та юності давно емігрували й мешкають тепер в Америці, Європі та Австралії. Так от, уявіть собі, вони мені часом навіть трохи заздрять. Можливо, їхні онуки стануть справжніми американцями, німцями чи французами; але емігранти завжди будуть там чужими, людьми другого сорту. Розумієте? Це – як у моєму вірші: «Все відносне в цьому світі – секс, трамвай і Пугачова…». Отож я щиро радуюся тому, що маю. Взагалі, мені дуже пощастило – я зовсім незаздрісна людина, правда.

- На Вашу думку, зброєю літератора має залишатися Слово?

- Все залежить від конкретної ситуації: коли – Слово, а коли й автомат Калашникова…

Спілкувалася Наталія Куліш