Ставлення до комуністичного прокурора в незалежній Україні

28.12.2022   13:05 — Агенцiя

Сучасна російська агресія проти незалежної України виявила, що, м’яко кажучи, певне число вітчизняних співробітників правоохоронних органів були/стали зрадниками нашої держави.

Одна з причин: спадщина правоохоронної, а точніше карально-репресивної системи комуністичного тоталітарного режиму СРСР — російської імперії, від якої наша країна ще тільки позбавляється.

ПРИКЛАД ІЗ БІОГРАФІЇ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
Наведемо приклад із біографії В’ячеслава Чорновола (1937—2000), державного, громадського, політичного діяча, журналіста, народного депутата України I—III скликань, одного із лідерів українського правозахисного руху, багаторічного лідера Народного Руху України, Героя України.
Як відомо, укладання авторського збірника «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи проти Чорновола. 15 листопада 1967 року його за «виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад», засудили до 3 років позбавлення волі.
Знову В’ячеслава Чорновола арештували на початку 1972 року за аналогічними звинуваченнями. 12 квітня 1973 року судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: «6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки». Покарання відбував у таборах Якутії. У таборах вів боротьбу за статус політичного в'язня.
Ці кримінальні справи проти В’ячеслава Чорновола порушив прокурор Львівської області Борис Антоненко.

ЩО ПРО НЬОГО ВІДОМО?
Антоненко Борис Тихонович (1912—2010) народився в с. Каплунівка на Харківщині. У 1930—1934 роках навчався в Харківському юридичному інституті. І перша посада в 1934 році, після отримання диплому — заступник начальника колонії для неповнолітніх у Києві.
У 1936 році — слідчий у Воронежі та Москві. У тому ж році підвищення — помічник прокурора в Чернігові. На цій посаді брав участь у здійсненні «Великого терору» до листопада 1937 року.
Варто згадати, що прокуратура разом із НКВС готувала списки для засідань «трійки» на позасудові розстріли та ув’язнення в комуністичних концтаборах. Із 9 вересня 1937 р. до 26 вересня 1938 року «трійкою» в Чернігівській області репресовано 8108 осіб, з яких 4367 розстріляно (майже 54%), ув’язнено 3455 осіб, 278 — відправлено на дослідування.
Наступна посада — вже військовий слідчий, тобто і його руками проводилися репресії в лавах Червоної армії. До початку німецько-радянської війни зробив успішну кар’єру: слідчий у Особливому стрілецькому корпусі Червоної армії в Монголії, слідчій Військової прокуратури Московського гарнізону, помічник військового прокурора 17-ї армії.
Під час війни знову кар’єрні успіхи: військовий прокурор 209-ї стрілецької дивізії, заступник прокурора 36-ї армії.
У той час каральний апарат був насамперед заточений на примушуванні червоноармійців репресіями воювати за комуністичний режим, ув’язненні та знищенні всіх, хто хоч найменше був запідозрений як ворог або вважалося, що може ним бути… У 1945—1946 роках — прокурор Читинського гарнізону.
Далі його Москва знову повертає в Україну: з серпня 1946 року — прокурор Слідчого відділу Прокуратури Української РСР. Іншими словами, несе свою долю персональної відповідальності за репресії під час масового штучного голоду 1946—1947 років в Україні, під час якого померло від голоду понад 700 тисяч людей.
Із 1948 року — заступник прокурора Кам'янець-Подільської області (сучасної Хмельницької області), в 1948—1957 роках — прокурор Львова, 1957—1963 роки — прокурор Станіславської області, яка з 1962 року називається Івано-Франківською. З 1963 року і до виходу на пенсію в 1983 році — прокурор Львівської області, державний радник юстиції ІІІ-го класу. На цих важливих посадах репресивного апарату СРСР він боровся проти українського визвольного руху, тобто взяв участь у спробі перетворити області Західної України на слухняні провінції російсько-комуністичної імперії.

СТАВЛЕННЯ ДО ЦІЄЇ ОСОБИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Він пишався своїм минулим. У 1969, 1973, 1981 роках написав три книжки про свою прокурорську діяльність, боротьбу зі злочинністю і «українськими буржуазними націоналістами», тобто з українським визвольним рухом.
На пенсії жив у Львові і помер у 2010 році. До речі, у рік проголошення відновлення незалежності України йому виповнилося 79 років.
Ставлення в незалежній Україні до радянського прокурора Бориса Антоненка можна з’ясувати після ознайомлення з наступними фактами:
1) У 2003 році йому була призначена пенсія згідно із Законом України «За заслуги перед Україною».
2) У червні 2006 році Антоненку оголосив подяку Генеральний прокурор України Олександр Медведько.
3) У 2007 році йому присвоєно звання «Почесний працівник прокуратури України».
Про інші офіційні оцінки діяльності цієї особи відсутня інформація.

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ
Борис Антоненко не просто благополучно пережив комуністичне закріпачення українського селянства наприкінці 1920-х — початку 1930-х років, Голодомор-геноцид, «Великий терор», а зробив успішну кар’єру практично після закінчення школи і до самої пенсії в органах репресивно-каральної системи СРСР. Його обійшли періодичні чистки серед співробітників цих органів, які регулярно проводилися тоталітарним режимом.
Іншими словами, його безпосередня участь у здійсненні політики державного терору комуністичної влади повністю задовольняла Москву. Особливо у боротьбі проти українського визвольного руху, про яку Антоненко писав у своїх книжках.
Визнання таких «заслуг» і таких осіб у незалежній Україні не просто ганебне, воно є загрозою національній безпеці держави, спотворює критерії оцінювання кадрів у правоохоронних органах і не тільки.
Це сумне явище, яке ще, на жаль, непоодиноке, показує одну з причин наявності певного числа вітчизняних співробітників правоохоронних органів, що були/стали зрадниками нашої держави.
Отже, в країні, особливо в умовах війни з російським агресором, треба швидше позбавлятися від «родових плям» комуністичного тоталітарного режиму — тодішньої російської імперії та їхніх сучасних носіїв та прихильників.

 
Сергій Бутко,
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті