Спогади «Спецслужби 00-34» з блокадного Чернігова

27.12.2022   10:55 — Агенцiя

Спускали тіла з 16-го поверху та вивозили «Газелькою» під обстрілами.

За 38 днів активних бойових дій чернігівське комунальне підприємство «Спецслужба 00-34» перевезло до моргів 537 тіл. У мирний час така цифра становила до 200 померлих на місяць. Між комендантськими годинами працівники на «Газельці» під обстрілами майже без перепочинку їздили містом і забирали покійників. Із чотирьох бригад працювали лише дві. Ми зустрілися з однією з них, щоби поговорити про пережите і зазирнути за лаштунки їхньої роботи.

«Хтось жив тут постійно, а хтось ночував під час чергувань, які тривали по кілька діб»

У затишному дворику в центрі Чернігова припаркована біла «Газелька» з написом «Спецслужба 00-34». Навкруги — старі медичні корпуси ХІХ — початку ХХ століття. Вони давно не бачили ремонту, лікарів та пацієнтів. Зараз у приміщеннях заселені різні організації. Одна з таких — «Спецслужба 00-34», що є частиною КП «Спецкомбінат», яке займається похованнями в Чернігові.

Будівля спецслужби має два входи: «чистий» та «брудний». Другий використовують, коли бригада повертається з моргу після виклику. Тут, у невеликому коридорі, є душ, туалет, рукомийник і роздягальня. Тільки після усіх гігієнічних процедур працівники заходять до «чистих» корпусів. Там можна відпочити, поговорити, пообідати.

Прикрашена картинами їдальня під час активних бойових дій на Чернігівщині слугувала і спальнею, й укриттям. Тоді тут було лише 3-4 градуси тепла, тож працівники спали в шапках і під кількома ковдрами. Самостійно організовували безпеку, побут та роботу, адже жодних інструкцій, як діяти під час війни, не мали.

«Під кінець робочого дня 24 лютого думаю, що робити?.. Піти додому? Так люди ж порозходяться. Так і залишилися тут із чоловіком до кінця блокади на 38 днів. Він диспетчером працює в нас. Також були інші співробітники: хтось так само жив тут постійно, а хтось ночував під час чергувань, які тривали по кілька діб», — розповідає завідувачка спецслужби Маріанна Васильківська.

Бригада — це водій, два працівники ритуальних послуг (їх називають «ритуальниками», але фактичного вони — санітари-вантажники) та диспетчер. Чергували по дві доби, а водії — і по чотири.

За мирних часів диспетчер приймає дзвінок від родича загиблого чи поліції. Фіксує виклик у паперовому журналі: хто телефонував, о котрій, адреса виклику, прізвище диспетчера бригади, причина смерті (якщо відомо). Потім повідомляє бригаді про виклик. Водій та «ритуальники» одягають робочу форму — камуфляжний спецодяг та рукавиці, за потреби ще маски та респіратори — і виїжджають на виклик.

Але після вторгнення цей порядок змінився...

«Бувало, ми заїжджали на АЗС, а в нас у “Газельці” 5-6 покійників»

Оскільки міська лінія не працювала, Маріанна Васильківська залишила поліції, теробороні й іншим службам свій номер та номери телефонів диспетчерів. Бувало, люди приносили записки з адресами, звідки потрібно забрати мерця — на блокпости, в морги, лікарні.

«Коли ж люди додзвонювалися нам, головним було записати адресу, поки не перервався зв’язок. Прізвище та інші особисті дані дізнавалися на місці. Також хлопці в машині заповнювали зошит: кого забирають та звідки», — пояснює завідувачка спецслужби.

Щовечора Маріанна при свічках переписувала всі зібрані дані в робочий журнал.

«Бувало, ми заїжджали на АЗС, а в нас у “Газельці” 5-6 покійників. По двоє на одні ноші клали. Бо ж тіл багато, а працювати можна лише до комендантської години. Та й бензин так економили», — згадує водій Володимир Козлов.

Він працює в «00-34» з 2009-го. Досі користується паперовими картами, що стало в пригоді, коли не працював інтернет, не було сигналу GPS.

До повномасштабної війни Володимир вважав найбільш разючим випадком у своїй практиці аварію, яка сталась у грудні 2021-го за 18 кілометрів від Чернігова. Тоді через зіткнення фури та маршрутки загинули 10 людей. Але війна показала, що це не межа — під час бойових дій на Чернігівщині за зміну доводилося перевозити до 30 покійників.
 
«Морально найскладніше було перевозити тіла військових»

Найскладніше було бачити полеглих військових. Спецслужба транспортувала їхні тіла з одного моргу до іншого.

«Це здебільшого молоді хлопці. Часто без рук чи без ніг. Дуже шкода їх… Це цвіт нації. Морально тяжко було на них дивитися», — каже Володимир і відвертає очі…

Чоловік особисто бачив тих, хто розстрілював Чернігів. Він живе на околиці міста. А лишень за кілька кілометрів від нього — село, яке було під окупацією. В середині березня ворожі ДРГ ходили буквально городом чоловіка. Подружжя сусідів взяли в полон, допитували, а потім відпустили.

«Ми ділимося з новачками, як правильно піднімати тіло, щоб не надірвати собі спини»

Микола Шарий у спецслужбі з 2003 року. Тут уже кілька років працювала диспетчеркою його дружина Світлана. За роки в «Спецслужбі 00-34» побачив усяке. Збирав з асфальту тіло чоловіка, якого переїхали кілька фур. Виносив трупи, які вже розкладалися. Одного разу — навіть мумію: тіло рік пролежало в будинку. Транспортували й «поплавків» — так робочим сленгом називають потопельників. От тільки до смертей дітей, каже, ніяк неможливо звикнути. За 20 років їх було близько десяти…

«Ми вчимо одне одного нюансів роботи. Коли я щойно прийшов, мій колега розповів, що з трупним запахом допомагає боротися підпалена газета. Я не люблю вдягати маски, протигази… Також він пояснив, як правильно діставати тіло з ванної, щоб не облитися самому», — каже Микола.

Та найголовніше, що колеги передають у розповідях одне одному, — як правильно піднімати покійників, щоб не надірвати спину. Ці знання неабияк знадобилися під час роботи в блокадному Чернігові, коли не працювали ліфти, а мерців доводилося зносити сходами з 9-го чи 16-го поверхів. 

«Старенькі від безвиході викидалися з вікон»

Вадим Лугина в цій бригаді — новачок: працює лише півтора року. Каже, що просто носить тіла, наче вантаж. Не вдивляється в них і намагається не замислюватися, як померли люди. Інакше витримати цю роботу неможливо.

Найбільше йому запам’яталися самогубці. Їх було чимало за час «воєнного» чергування. За словами Вадима, раніше вбивали себе переважно люди з залежностями: алкоголізмом, наркоманією, ігроманією. А от у лютому-березні почастішали самогубства серед пенсіонерів: вони викидалися з вікон від безвиході.

«Ліків у людей не було. А воно ж болить стареньким, ось і не витримували стресу, невідомості, фізичних страждань. Одна бабця навіть із вікна лікарні вистрибнула», — згадує Вадим.

«Приїхали по мертву бабцю, а там снаряди за 50 метрів вибухають»

«Буває, хлопці зранку тільки поїдуть, а сирени волають, стріляє навкруги. Їм не додзвонитися. Ми тут переживаємо, аж руки тремтять. А вони приїжджають усміхнені, жартують… Кажу: “Де ви були? У бомбосховище хоч ховалися?”. Вони ж сміються: “А що, вибухи були? В машині не чути"», — зі сльозами розчулено каже Маріанна.

Навантаження на бригаду було дуже великим. Досі працівники ніколи не стикалися з такою кількістю мерців. До комендантської години треба було перенести іноді й 20-30 небіжчиків, тіла могли важити й по 100 кілограмів...

Бригада виїжджала лише на контрольовані території й туди, де не було боїв. На околиці Чернігова не завжди можна було дістатися: через небезпеку туди не пропускала тероборона. Тоді місцеві на тачках вивозили мерців до центральних вулиць, звідки їх уже забирали «ритуальники».

«Пам’ятаю, привезли покійника до моргу. А там дід прийшов, каже, що бабка його померла, просить забрати з Олександрівки (околиця Чернігова, яку росіяни регулярно обстрілювали з артилерії та мінометів — ред.) Нас туди не пропускали. Та дід пообіцяв дворами провести. Ми приїхали, а там снаряди — за 50 метрів розриваються. То був жах. Закинули ту бабцю в машину і хутко звідти забралися», — згадує Микола.

Тіла, по які не могли доїхати, диспетчери рекомендували прикопувати чи виносити в сарай, на балкон... Дані занотовували. А після деблокади міста та звільнення області бригада ще місяць збирала покійників.  

Місце, де був сарай із покійником, впізнали за березою

У селі Новоселівка біля Чернігова довго не могли знайти сарай, куди родичі перед від’їздом винесли вбитого уламком вітчима.

«Телефонує падчерка покійного й розказує, де розташований дім. Ми приїхали — а там кругом руїни. Вона й фото мені надсилає. Дивимося, а немає такого паркана, будинку... Потім помітила берізку натроє розділену, як на фото. За нею і дізналися, де була хата. Дивом сарай із мерцем уцілів», — згадує Маріанна Васильківська.

Прикопані родичами чи сусідами тіла ексгумували самі працівники бригади. Це мали робити представники «Спецкомбінату», але вони були зайняті масовими похованнями військових та цивільних на тимчасових кладовищах.

«Служба 00-34» вже повернулася до звичного режиму роботи. Після пережитого зв’язки в колективі стали тісніші, майже родинні. Кожен знає про колег чи не все — стільки переговорено за час чергувань під обстрілами. Пережите ці люди згадують зі сльозами та жартами. Без гумору в їхній професії — ніяк. І понад усе тут мріють, аби більше те, що трапилося, не повторилося…

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для... Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Джерело ГРОМАДСЬКЕ
Авторка: Наталія Найдюк