"У мене тепер стільки синів..."

07.03.2012   10:11 — Агенцiя

Чернігівка Лариса Кожар (на знімку) допомагає сотням учасників бойових дій знайти своє місце в житті.

Мороз пекучий, а на вулиці ледь тримається на ногах чоловік. Щось знайоме... Лариса Олександрівна впізнала у ньому учасника заходу чернігівських афганців. Перебрав! Серце защеміло від болю...

- Синку, де ти живеш?
- Я сам доберуся...
- Як тебе звати?
- Сан Санич...
- У тебе є гроші?
- Усе добре, добре...- і чоловік опинився у снігу.

Лариса Олександрівна не заспокоїлася доти, поки не приїхало таксі та не доставило знесиленого учасника бойових дій додому.

25 років турботи

...Це лише невеличка миттєвість із її повсякденного життя. Лариса Олександрівна вже багато років веде щоденник - своєрідний звіт про те, з ким вона спілкувалася, яку проблему вирішувала, що їй вдалося, а що треба зробити найближчими днями. Цього року виповнюється 25 років з того часу, як очолила комітет сімей загиблих військовослужбовців при обласному відділенні Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). За ці роки вона стала справжньою матір'ю для більшості афганців. Під її опікою - особливо проблемні. Адже не таємниця, що багато хто після війни в Афганістані зламалися духовно, через ті чи інші життєві негаразди зловживають спиртним. Лариса Олександрівна намагається витягнути їх із горілчаного дурману. Вона вважає, що за кожного такого колишнього солдата потрібно боротися до останнього.

Ось і днями з афганцем Миколою Губарем відправилися у далеке село, щоб поговорити з занепалим духом учасником бойових дій. Для останнього приїзд "солдатської матері" був справжнім шоком. Він вважав, що живе лише в оточенні ворогів, які бачать у ньому тільки погане, а тут приїхали поговорити про те, як йому полікуватися, знайти спільну мову з рідними.

Багатьом афганцям жінка допомогла оформити інвалідність. "У них нерви не витримують ходити по лікарях, тому я їх супроводжую по медичних установах", - розповідає. Так само вибиває коляски інвалідам, готує подання у райради про звільнення їх від квартплати.

"Я живу, щоб їх пам'ятали"

Після відповідальної роботи в споживспілці, Чернігівському кооперативному технікумі кавалер ордена княгині Ольги Лариса  Кожар знаходить втіху в опікуванні 117 родинами, котрі втратили близьких. Ці повсякденні турботи зігрівають її душу. У такий спосіб Лариса Олександрівна тамує біль від своєї непоправної втрати - 3 липня 1985 року її син Ігор Кожар допоміг молодому солдату відремонтувати машину, яка зупинилася і відстала від колони. У той момент снайпер поцілив санінструктору автотранспортного батальйону в голову...

Важко пережити і сприйняти смерть власного сина. Мати втратила сон. Лише завдяки втручанню лікарів вдається поспати 2-3 години на добу. І все ж Лариса Олександрівна не піддається сумним думкам: у години тиші вишиває... Її пейзажі, яскраві натюрморти з квітами можна побачити не лише у неї вдома, вони прикрашають домівки її друзів, солдатських родин, що втратили синів.

- Я живу, щоб їх пам'ятали, - каже мати. - Щоб захистити тих, хто не може себе захистити сам. У мене тепер стільки синів...

Сергій Павленко

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=250852