Вона любить цей світ кольоровим

21.01.2012   11:52 — Агенцiя

Близько року тому в Чернігові розпочалася робота над доволі цікавим проектом “Журнал за 24 години”, в якому взяли участь майже сорок журналістів, художників, фотографів, дизайнерів. Вони не тільки вклалися в означені терміни та ощасливили місцевий “бомонд” дуже цікавими, унікальними та оригінальними матеріалами в електронному вигляді, але й надрукували невеликий наклад цього досить привабливого видання.

Олександра Стародуб

Головним ідейним та організаційним натхненником проекту стала молода, гарна й дуже енергійна дівчина – Олександра Стародуб. Варто сказати, що це далеко не перший і (абсолютно в цьому впевнений) не останній цікавий проект, які згодом будуть на слуху (і на виду!) у чернігівців. Їх будуть нахвалювати, а, може, й гудити. Але в будь-якому разі жоден із цих задумів, котрі колись втілювалися, здійснюються нині чи будуть реалізуватись у майбутньому цією досить “потайливою персоною”, не залишить багатьох мешканців міста байдужими. Такі ідеї зроблять їхнє життя значно цікавішим. Подібним до того, про яке співала колись відома група “Машина времени”: “Я раскрасил свой дом в самый праздничный свет… мне на весь этот мир было красок не жаль… я любил и сказки творил, и забыл про печаль…”

На превеликий жаль, людей, котрі б не давали жити “спокійно” в нашому місті, ще не дуже багато. А таких, які не тільки щось цікаве “вигадують”, але і втілюють задум у реальність (при цьому роблячи багатьом людям щастя) – тим більше. Тому познайомимо читачів з цією життєлюбною дівчиною трохи ближче.

“А я хоча би спробував”

Якщо пам’ятаєте, саме це сказав герой Джека Ніколсона в кінофільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі”, показуючи на прикладі іншим кіногероям, що потрібно братися навіть за те, чого аж ніяк неможливо здійснити. Та врешті-решт ця спроба виявилася правдивою – інші люди все ж зробили те, що здавалося неможливим.

Самі знаєте будь-яку людину формує дитинство, а життя лише відшліфовує. Саші (Олександрі) Стародуб поталанило з батьками (інженерами за освітою). Їхні родинні стосунки були побудовані на тому, що має найбільшу ціну всюди й завжди – на довірі. Батьки дозволяли дитині (школярці, підлітку) робити і пробувати зробити те, чого їй хотілося. При цьому вона намагалася таке ставлення виправдати. Й успішно уникла майже всіх “помилок молодості”, зате набула багатьох рис, які так необхідні в житті й роблять людину справді людиною.

До речі, в цій родині завжди було, є й буде місце для друга людини – собаки. Зрозуміло, що кожен із нас має власну думку щодо спілкування з домашніми тваринами, але, як на мене які стосунки у тебе з братами нашими меншими – такі будуть і з людьми.

Саша закінчила музичну школу (скрипка). Мабуть, думала йти слідами свого прадіда – дуже гарного скрипаля. Скажу чесно, в далекому дитинстві мій дідусь придбав для мене на ярмарку скрипку, але досить швидко не витримав моїх мук творчості й подарував її сусідській дитині, яка мала до скрипки більший хист і терпіння. Тому дуже поважаю людей, які віддали багато свого часу цьому музичному інструментові.

У журналістику Олександра “потрапила” ще школяркою. Друг батька мав відношення до газети “Діловий Чернігів” і запропонував дівчині спробувати свої сили в цій сфері. Як результат – шість доволі цікавих публікацій і бажання “пробувати” далі: репортерство (у штаті чи поза штатом) у різних міських друкованих засобах масової інформації. Робота фрилансером (вільним журналістом) і намагання стати професіоналом у цій нелегкій справі.

Закінчивши школу з гіршими оцінками, ніж могла (без медалі за відмінне навчання), Олександра подала документи для отримання вищої освіти з улюблених спеціальностей, якими хотіла оволодіти з дитинства: кінолога, журналіста й соціального педагога. Навчання за контрактом, на жаль, родина тоді б не потягнула. Тому “на бюджет” пройшла до нашого педагогічного університету, який спокійно та без особливих клопотів закінчила. Про що, власне, не жалкує, адже професія соціального педагога дуже важлива в нашому ще доволі нелегкому та буремному бутті. Й абсолютно не заважає активно брати участь у громадському житті міста (в усіх його проявах).

Усі ідеї важливі й потрібні

Майже так (за змістом) сказав одного разу класик (відомий поет). А обирати їх потрібно на свій власний смак та розсуд. На жаль, частіше за все шлях від вибору надзвичайно цікавої ідеї до втілення її в життя дуже довгий. Варто сказати, що більшість цікавих задумів залишається тільки на рівні розмов. Проте буває і навпаки.

Доволі давно (за сучасними мірками) в Харкові протягом чотирьох років видавався журнал “Наш”. Це було досить “круте” видання про різні гілки культури: від міського андеграунду до класики. При цьому матеріали друкувалися тільки авторські, правдиві, без відвертого “замовлення” тощо. Тобто журнал був таким цікавим, що його підшивки вільно “гуляли” всією країною. Їх читали й перечитували. І, скажемо відверто, – заздрили харків’янам. А багатьом, мабуть, хотілося повторити їхній “подвиг” та випустити подібний журнал у своєму рідному місті. Адже в кожному великому й не дуже населеному пункті є багато цікавого в культурній царині з того, що не потрапляє під приціл офіційних заходів та підтримки. Особливо – фінансової. Швидше за все, саме тому співзвучного видання так і не змогли відкрити в інших містах. От і з’явилася ідея видавати схожий журнал за 24 години в електронному вигляді.

Варто сказати, що наше славне місто все-таки доволі вигідно вирізняється з-поміж інших міст України – люблять у нас експериментувати. А ще можуть, за просто так, надати не лише кваліфіковані поради, а й реальну допомогу.

Коли ідея вже остаточно визріла в голові Олександри Стародуб, вона зробила деяким творчим особистостям нашого міста пропозицію попрацювати над цікавим проектом абсолютно безкоштовно. Й ті не відмовилися. За кілька днів таких ентузіастів (зі своїми унікальними задумами) набралось уже кілька десятків, тим більше, що організаторський хист Олександри та вміння “поговорити” посприяли тому, що бізнесмен Сергій Кнуренко надав приміщення. А видавець Ярослав Сухомлин заплатив за друк ста примірників майбутнього журналу. Ресторатор Ігор Вареник дав обіцянку “підгодовувати” всіх учасників проекту. Знайомі (й нові обличчя) завезли та підключили всю необхідну техніку – й рівно о десятій годині ранку розпочався цей “шалений” день.

Склад авторів журналу підібрався різний та сильний (на думку більшості читачів). Вони всі працювали “за їжу” та за втілення в життя своїх задумів. При цьому, роблячи свою справу, встигали допомагати одне одному. Якщо чесно, то ЦІЛУ добу працювала тільки Олександра. Інші виконували свою частку роботи й періодично “зникали”. Всього в проекті взяло участь близько сорока людей, з яких вісімнадцять “горбатилися” майже постійно. При цьому (а цього ніхто не підраховував) приходило дуже багато знайомих: хто просто поцікавитися, хто чимось допомогти. Було цікаво й бурхливо. “Працівників” розважали обідом і вечерею, театром тіней, послугами масажистки та іншими потрібними речами. Як результат – журнал було справді зроб­лено за добу. Й розміщено в Інтернеті. Тоді автори та організатори отримали можливість трохи поспати.

А потім відбулася презентація друкованого видання. Згодом (десь через місяць) деякі учасники проекту ні з того ні з сього почали наполегливо домагатися продовжити проект і зробити ще кілька випусків журналу. Олександра “відбивалася” від продовження скільки могла, але врешті-решт “здалася”. Хоч і розуміла, що реалізація цієї ідеї буде набагато важчою. Навіть якщо люди згодні працювати, не отримуючи грошей. Адже основний тягар падає на її “тендітні жіночі плечі”. А це й реєстрація видання. Й постійний пошук партнерів та благодійників, котрих усе-таки малувато. А щоб цей проект став хоча б самоокупним, потрібно мати й час, і меценатів, і гарних та “терплячих” рекламних агентів (бо в нашому місті дуже часто можливі рекламодавці “посилають” потенційних партнерів за дуже конкретною адресою), і ще багато чого. Зрозуміло, можна було піти легшим шляхом та зробити це видання більш “жовтим”. Але тоді це був би зовсім інший журнал. Де, швидше за все, працювали б зовсім інші люди.

А не цей справді самобутній та яскравий колектив. Який уже випустив чотири номери. Можливо, вийде і друкований п’ятий (пошуки коштів іще тривають), але в планах і шостий, і сьомий, і восьмий…

Господиня галереї

Ідея “Галереї вихідного дня” народилася під час розмови за філіжанкою кави з одним із молодих фотографів, який “пожалівся” на відсутність місця для організації своєї фотовиставки. Олександра поспівчувала, й посиденьки трохи затягнулися: погомоніли на цю тему, помріяли, трошечки “порозпускали слини”, згадуючи приміщення-пустки (яких у Чернігові вдосталь). І розійшлися. Тобто закінчилося все ніби “як завжди”. Але згодом мрія отримала друге (чи перше?) дихання в розмові з підприємцем та громадським діячем Андрієм Кудабековим. Який погодився надати частину приміщення колишнього бізнес-клубу (на вихідні) під галерею.

За кілька місяців це місце вже стало популярним серед місцевого бомонду, й там раз на два тижні (у грудні – щовихідних) експонувалися і світлини місцевих фотохудожників, й картини (різноманітних стилів) тутешніх живописців. Там завжди цікаво й затишно. Якась неповторна та приємна атмосфера для людського спілкування (а цього всім нам точно не вистачає). Зрозуміло, що на виставку кожного майстра приходить свій контингент відвідувачів, але й постійних відвідувачів (завсідників) уже чимало. Адже місцевих талантів у нас немало й похвалитися є чим. Та поспілкуватися. Та вислухати зауваження чи пропозиції. І познайомитися з іншими творчими особистостями нашого міста.

Поки що ви більш-менш докладно ознайомилися з двома цікавими та реалізованими проектами Олександри Стародуб. Але ж їх набагато більше! Не збираюся співати дифірамби цій непосидючій дівчині (трудоголіку), котра ніяк не може (не хоче) навчитися жити тихим та розміреним життям. Яка займається ще й різноманітними проектами своїх друзів чи знайомих. Яка не дуже багато має часу для сну й відпочинку десь на безлюдному острові з коханою людиною. Яка втілює в життя свої ідеї та задуми. Для котрої, можливо, головним є сам процес. Яка, коли щаслива, готова поділитися своїм щастям з іншими.

Не знаю, чи вважає Олександра Стародуб себе щасливою людиною. Чи подобається вона всім навколо, чи ні. Головне, як на мене, аби таких енергійних людей з фантазією та ідеями було більше. І кожний новий успішний проект цьому якраз і сприяє.

Тож хай щастить тобі, Сашо, й надалі. А разом із тобою – й нам усім!

http://www.hvilya.com/blog/vona_ljubit_cej_svit_kolorovim/2012-01-21-142

Олександр Шило