У Чернігові згадали про 75-річчя радянсько-фінської війни 1939–1940 років

11.12.2014   11:22 —

«Так як правильно назвати цю війну 1939–1940 років, про яку майже не згадували у підручниках у радянський час?» – таким питанням розпочала розмову у радіопередачі «Голос патріота» 10 грудня 2014 року журналіст, головний редактор творчого об’єднання радіомовлення Чернігівської обласної державної телерадіокомпанії Олена Кияшко з представником Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергієм Бутком про 75-річчя події, повідомляє "Європейська Україна".

Історик повідомив, що 30 листопада 1939 року без офіційного оголошення війни Радянський Союз почав агресивну війну проти нейтральної та позаблокової Фінляндії, яка закінчилася 13 березня 1940 року. Саме тому її треба називати радянсько-фінською війною 1939–1940 років. Мета радянського агресора: окупація і загарбання Фінляндії. Це був наслідок реалізації одного з елементів розподілу сфер впливу у Європі двох імперіалістичних держав, який було закріплено у таємному протоколі до договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, який уклали СРСР на чолі з Й. Сталіним і нацистська Німеччина на чолі з А. Гітлером. В історії ця змова відома як пакт Молотова–Ріббентропа.

Керівництву Радянського Союзу і в той час, і наступним поколінням радянського й російського імперіалізму згадувати про цю війну не вигідно – повний провал, ознака слабкості СРСР і його Збройних сил. Знищити незалежну Фінляндію СРСР не змогла, територіальні «дивіденди» незначні.

Сталін планував у стрімкій, «блискавичній» війні перемогти за 10–15 днів, мати «подарунок» до власного дня народження 21 грудня. Керівництво СРСР думало, що з такими військовими перевагами це буде легко: понад півтори рази більше особового складу, проти 534 фінських гармат і мінометів – 2876 радянських; проти 26 фінських танків – 2289 радянських; проти 270 фінських бойових літаків – 2446 радянських. Втрати протиборчих сторін за 105 днів війни теж наочно показали бойові якості Червоної армії: фінська армія – 26.662 загиблих, 39.886 поранених, до 1000 полонених; радянська армія – 126.875 загиблих чи зниклих безвісти, 264.908 поранених, 3100 полонених.

Українці взяли участь у війні з обох сторін. Як «гарматне м’ясо» у складі Червоної армії воювало за оцінками десь 40 тис. осіб. З Київського воєнного округу були перекинуті дві стрілецькі дивізії: 44-а і 70-а. Доля 44-ї дивізії трагічна. Вона потрапила у котел в битві під Суомуссалмі (7 грудня 1939 – 8 січня 1940 рр.) і була розгромлена. Її керівництво сталінський режим розстріляв як покарання за власну бездарну воєнну політику. 70-ту дивізію очолював Михайло Кирпонос, уродженець Вертіївки Ніжинського району Чернігівської області, який добре себе проявив і ця війна стала для нього початком стрімкого кар’єрного росту до майбутнього командувача Київським воєнним округом, Південно-Західним фронтом, він загинув 20 вересня 1941 року. Загиблим українцям у лавах армії СРСР присвячені другий та третій томи з серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Полягли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам'яті України». Там є інформація про 27 тис. осіб.

На боці захисників фінської незалежної держави виступили українські добровольці. Вони вже у 1940 створили перші підрозділи. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців був легендарний український патріот, холодноярівець і письменник Юрій Горліс-Горський. В українські добровольчі підрозділи охоче йшли й полонені червоноармійці.

Сергій Бутко уточнив, що спроба загарбання Фінляндії Радянським Союзом не була раптовим рішенням. Вона була включена на початку XIX ст. до складу Російської імперії. Після жовтневого перевороту 1917 року більшовицька Росія намагалася загарбати Фінляндію, але спроба провалилася, країна стала незалежною державою. У 1930-ті роки у владних колах СРСР її вважали несправжньою державою, якій «поки що» дозволено існувати. Після розподілу сфер впливу з нацистською Німеччиною і «вдалий» досвід спільного знищення та розподілу Польщі, агресія проти Фінляндії була закономірним кроком імперіалістичної політики Кремля. До речі, її дипломатична підготовка розпочалася ще з квітня 1939 року.

Сценарій загарбання Фінляндії був такий самий, що й країн Балтії Литви, Латвії, Естонії у 1940 році. Характерні риси цієї політики були застосовані ще в агресії проти УНР у 1917–1920 роках і ми їх бачимо у сучасній війні Російської федерації проти незалежної України. Більшовицька наддержава нав’язувала договір про «військову взаємодопомогу», створювалися військові бази на теренах маленьких незалежних держав, а потім організовувала виступи «п’ятої колони» за підтримкою «червоних багнетів» для заміни законної влади і оформлення приєднання до складу імперії. Проте, нейтральна та позаблокова Фінляндія не піддалася тиску Кремля. Саме тоді більшовицькі спецслужби організували провокацію – «Майнільский інцидент» – обстріляли з артилерії власних військовослужбовців і звинуватили в «агресії» сусідню державу. Прикметне, що СРСР відкинула пропозицію про спільне розслідування інциденту, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв'язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад і 30 листопада 1939 року розпочала війну.

Закономірно, що Радянський Союз всі 105 днів радянсько-фінською війни офіційно відмовлявся від того, що веде війну. Отже, сучасний російський агресор повторює сталінські методи загарбницької політики.
Історик окремо звернув увагу на організації більшовицькими агресорами «п’ятої колони»: 1 грудня 1939 року в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії – дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено так званий «народний уряд» Фінляндії на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». Одночасно радянські кукловоди створили цілий корпус з 4-х дивізій маріонеткової «Фінської народної армії», в яку за браком осіб з фінськими прізвищами було мобілізовано багато росіян. Проте, всі (!) фінські військополонені відмовилися від зради своєї Батьківщини та участі у т.зв. «ФНА».

Сергій Бутко не погодився з думкою журналіста щодо прямої аналогії щодо безсилості тодішньої Ліги Націй, яка у грудні 1939 року виключила СРСР із свого складу за напад на Фінляндію, з сучасною ОБСЄ. У 1939–1940 роках союзником СРСР була нацистська Німеччина і тому міжнародна підтримка Фінляндії була обмеженою. На боці сучасної України всі провідні держави світу, роль ОБСЄ не варто недооцінювати, майбутнє покаже результативність її діяльності. Він також нагадав, що головна причина виключення СРСР із Ліги Націй не тільки факт агресії проти нейтральної та позаблокової держави, а також і чисельні жертви цивільного населення міст Фінляндії внаслідок радянських авіаційних бомбардувань. Такий стиль ведення війни був традиційним для СРСР, а його спадкоємець – Російська Федерація продовжує такі обстріли цивільного населення населених пунктів республік Кавказу (руйнування міста Грозний) на власній території та на Донбасі у війні проти України.

Головним уроком радянсько-фінської війни 1939–1940 років співробітник Українського інституту національної пам’яті назвав таку: патріотизм і професіоналізм сконсолідованої невеликої держави за умови міжнародної підтримки може відбити агресію потужного агресора.

Він погодився з думкою, що Україні потрібна оборонна «лінії Маннергейма», проте її треба розуміти відповідно до сучасних реалій та вимог XXI ст.

Збройні сили більшовицького агресора, його командування, на відміну від патріотичної, добре підготовленої і дисциплінованої фінської армії показали себе вкрай негативно. Нехтування життям власних вояків більшовицький режим тільки підтвердив свою власну нелюдськість. Саме результати радянсько-фінської війни дали підстави Адольфу Гітлеру назвати СРСР «колосом на глиняних ногах» і зважиться на війну з нею у 1941 році. Сергій Бутко припустив, що нахабна, бездарна і невдала агресія Російської Федерації проти України також розвінчує її образ наддержави і може когось спокусити напасти на сучасного «колоса на глиняних ногах».