Весілля-2020: пара з Києва одружувалася у старовинному строї

08.09.2020   14:51 — Агенцiя

Євген та Поліна Дмитриченки – креативне та творче подружжя. Вони захоплюються етнографією, фольклорними мандрівками, досліджують українські пастуші мелодії, колекціонують український автентичний одяг, а ще просто веселі та дружні.

На церемонію одруження програміст Євген, який сам родом з Дніпропетрівщини, та художниця Поліна, уродженка Черкащини, приїхали у незвичному одязі. Замість весільних костюма і сукні пара вдягла одяг, який носили українці-міщани сто років тому.

Євген:
– У мене орієнтир на одяг, який носили сто років тому в українських містах. Тобто, це не прямо автентичний, але якщо подивитися на світлини Чернігівщини, Полтавщини, Сумщини до 1940-х років, то там чоловіки вдягнені у брюки-галіфе, або українські штани типу шаровари, чоботи, жилєточка і або сорочка з дуже простою вишивкою, або без вишивки. І картуз!

У Поліни теж реконструкція одягу, який був популярний у наших прабабусь. Але з автентичною вишиванкою.
– Вона не дуже давня, бо на полотні недомотканому. За стилем – Центральна Україна. Я сама звідти, тому сорочка мені здалася такою близькою. Але живемо ми в Києві, то ось сарафан він такий, київський.

Вибір Чернігова, як місця одруження, молодята пояснюють так: подобається місто, мають тут друзів, а ще одружуватися тут значно дешевше, аніж у Києві. Тож весільні фото будуть на тлі Валу.

Та насправді, Чернігів обрали не лише з економічних міркувань. Євген говорить, що з другою половиною об’їздили майже усю область – у фольклорних мандрах.

– Ця сорочка, що на мені – теж з експедиції. Ми її знайшли у покинутій хаті. Чоловічі сорочки дуже рідко трапляються. Вона мінімалістична, без вишивки. Ми її трохи перешили.

Але найбільше творчого Євгена цікавлять нематеріальні культурні зразки Північного Лівобережжя.

– Це спогади про ріжкову музичну традицію. Це дуже рідкісна тема, про яку ніхто не знає. У Росії вона була більш розкрита, а у нас цим мало цікавилися фольклористи початку минулого століття. Тоді орієнтувалися на лірників, на пісні, на бандуристів. А сопілками та пастухами ніхто не переймався. На межі Сумщини та Чернігівщини там є дуже цікава музична традиція – пастухи грали музику, коли пасли корів. Ми їздимо, розпитуємо про це людей старших.

Цікава деталь – на ріжку грали, це була дійсно музика, а не сигнали, зауважує чоловік. Євген говорить, що ця традиція була доволі сталою, бо ще у 1960-х пастухи так пасли корів. У людей збереглися про це спогади.

Комунальне підприємство «Міський Палац культури імені Вячеслава Радченка» Чернігівської міської ради