Любов Черв’якова: "Життя - то є праця кожен день"

30.10.2017   14:49 — Агенцiя

Ми живемо в часи, коли все навкруги дуже швидко змінюється — професії, мода, технології.

Ми поспішаємо жити, змінюємо професії та вподобання, шукаємо визнання, і в цьому шаленому ритмі втрачаємо або знаходимо, але часто за поспіхом не помічаємо щастя в дрібницях, у якихось банальних і простих речах. І тому люди, які віддають своїй справі все життя, які працюють десятиліттями на одному місці, викликають повагу та захоплення.
Любов Іванівна Черв’якова — завідувачка ендокринологічного відділення обласної лікарні, головний позаштатний спеціаліст з ендокринології Управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА — уже більше 37 років працює в медицині. Практично з перших днів, як закінчила навчання, присвятила своє життя лікуванню пацієнтів із хворобами залоз внутрішньої секреції. В основному, це патології щитовидної залози та цукровий діабет.

— Любове Іванівно, розкажіть про себе, будь ласка.

— Сама я родом із Мукачівського району Закарпатської області. Мої батьки були вчителями. А тому мій вибір професії був невеликий: учитель або лікар. Медицина перемогла. Училася в Ужгороді на медичному факультеті. Після закінчення університету хотіла працювати за розподілом у Києві, у той час там навчався мій молодший брат. Але не вдалося, бо місце зайняв одногрупник із «червоним дипломом». І це добре, бо він «виправдав мою довіру» і став професором.
На Закарпатті місце лікаря знайти тоді було дуже важко. Мені запропонували посаду лікаря-терапевта в Бобровиці, і я погодилася. На інтернатуру розподілили в стаціонарне відділення Чернігівського обласного ендокринологічного диспансеру. Відтоді так і працюю лікарем-ендокринологом.
Сьогодні, згадуючи ті часи, я думаю, що нелегко було працювати. На прийомі могло бути до десяти хворих, госпіталізованих за день. А це не просто виписати рецепт, це збір історії хвороби, діагностика, призначення препаратів, і все треба було детально описати в медичній картці. Це дуже багато роботи, у середньому для лікаря нормально 3–4 пацієнти на день. Але коли мені запропонували працювати в такому режимі, я погодилася. Сиділа, описувала, все робила. І залишилася в ендокринологічному відділенні. Тут і працюю все життя. Небагато й немало — 37 років. Службова біографія в мене дуже проста.

- І за все життя не виникало бажання змінити професію?

— Ніколи. Я люблю свою роботу. Мені подобається допомагати людям. Тим більше, що мої пацієнти потребують регулярних консультацій та оглядів. Адже цукровий діабет — це захворювання на все життя.

— Свого першого пацієнта пам’ятаєте?

— Першого — ні. Але пам’ятаю багатьох пацієнтів, яких вела ще у 80-му році. У молодості я була дуже рішуча. Пам’ятаю випадок, коли медсестра не могла попасти хворому у вену. Підхожу: «Давайте я спробую». Хоча сумніваюся, що попала б, але настрій був дуже бойовий.
— Мабуть, Ви вірили, що зможете врятувати світ?
— У це вірив мій покійний батько. Коли була школяркою, він мені казав: «Любо, от виростеш, настануть часи, коли і вчителі, і лікарі будуть шанованими людьми». І вже моя дочка стала лікарем, але поки що праця, сили, здоров’я, нерви, які ми віддаємо, борючись за людські життя, у суспільстві не дуже цінуються. І складається враження, що ми це робимо тільки для власного морального задоволення.

— Що найскладніше в роботі лікаря?

— Визначити правильний діагноз, від цього залежить успіх лікування. Не менш важливими є відносини з пацієнтами, що вимагають значних емоційних та моральних сил. Ти не маєш права підвищити голос на хворого, зневажливо до нього поставитися, сказати: «Іди, я зараз зайнята». На роботі неважливо, що відбувається у твоєму особистому житті, що в тебе болить чи який у тебе настрій. Завжди має бути доброзичливе ставлення до пацієнтів.
Якщо говорити про наше відділення, то я власним прикладом і всіма силами намагаюся дати зрозуміти всім своїм підлеглим (а їх 26), що головне — це повага до пацієнта незалежно від його статусу чи стану, твого настрою чи ставлення. Не можна «тикати», грубити. Я не наказую своїм підлеглим, але є результат. Якось хворий мені сказав: «Любове Іванівно, дякую, що коли знаходжусь у Вашому відділенні, відчуваю себе людиною».

— Ваші діти теж обрали медичну професію?

— Син закінчив технічний університет. А дочка з дитинства хотіла бути лікарем. Вона ще в дитсадочку казала: «Я буду, як мама, виписувати рецепти». Хоча мама ніколи в житті рецепти не виписувала, тому що завжди працювала в стаціонарі. І коли у випускних класах донька повідомила, що вступатиме до медінституту, я їй сказала: «Доню, подивися на мене. Нащо воно тобі треба?» А вона відповіла: «Тобі ж батьки дозволили стати лікарем, а чому ти мені хочеш заборонити?» Вивчилася, працює лікарем-ендокринологом діабетологічного відділення Київського науково-дослідного інституту ендокринології. І сьогодні вже я їй телефоную і прошу допомоги.

— Лікарська професія забирає дуже багато сил, енергії. Чи знаходиться у Вас час на відпочинок?

— Часто хочеться прийти додому і відпочити. Але в нашій професії це неможливо: дзвінки і вдень, і вночі. Буває, пацієнтка телефонує в неділю і каже: «Любове Іванівно, я знаю, що Ви на роботі дуже зайняті, Вам нема коли поговорити, тому я вирішила зателефонувати в неділю, щоб Ви мені все розказали». І доводиться розповідати. Але знаєте, якщо раніше в такі моменти чоловік сердився, то тепер, коли телефон дзвонить, каже: «Відповідай, бо людині потрібна твоя допомога».

— Чоловік Вас підтримує?

— Так. У всьому. Мої професійні досягнення — тільки завдяки йому. Свого часу чоловік поступився своєю кар’єрою, змінивши посаду в районному управлінні освіти на роботу в школі. Завдяки чому зміг більше часу приділяти вихованню наших дітей. Адже моя робота забирала і забирає дуже багато часу.

— Чи маєте Ви якісь хобі, можливо, вишиваєте чи шиєте?

— На Закарпатті всі вишивають, тому в дитинстві багато вишивала. Мама навчила мене шити і в’язати. Коли була в декретній відпустці п’ять років, шила та в’язала все для своїх дітей. Це були 90-ті роки, і мені не соромно зізнатися, що, будучи в декреті я займалася підприємництвом і виготовляла одяг на продаж. Деякою мірою це допомагало нам виживати в ті нелегкі часи.
Але це було, поки дітки були маленькі. Коли вони підросли, то такої потреби не стало. Зараз у мене з’явилися онуки, і я повернулася до своїх хобі. Бо малеча має бути тепло і гарно вдягнена.

— Чим пишаєтеся у своєму житті?

— Те, що маєш і чим можеш пишатися, — це праця все життя. Колись у мене була молода співробітниця, яка казала: «Люба, семейная жизнь — это труд каждый день». Я думаю, що це стосується всього — і роботи, і сімейного життя. І взагалі, життя — то є праця кожен день. А чим пишаюся? Я не можу сказати. Нагороди, визнання, подяки — ці речі ніколи не були для мене метою. Мабуть, я не амбіційна людина і не публічна.

— Від чого отримуєте задоволення?

— Люблю квіти: саджати, доглядати та милуватися ними… Люблю шити. Буває, сяду за швейну машинку і до самої ночі щось там шию. Я від цього отримую задоволення.
Мені колись медсестричка казала: «Любовь Ивановна, я завидую Вам — Вы радуетесь мелочам». А як не радіти, якщо я синочку гарненький комбінезончик зв’язала. І він такий симпатичний у ньому!

— Як ви ставитеся до медичної реформи?

— Реформа, безумовно, потрібна. Медицині необхідні зміни, які дали б можливість і пацієнтам отримати якісні послуги, і лікарям мати достойну винагороду та можливість проявити свої здібності. Упевнена, що рівень медичних послуг значно поліпшиться і професія лікаря знову стане престижною. Сподіваюся, що в медицині стане менше людей, які недобросовісно ставляться до своїх обов’язків. Адже ціна нашої помилки може стоїти життя. Реформу потрібно було запроваджувати набагато раніше. Ми й так втратили багато часу.

— Побажання нашим читачам.

— Здоров’я, жити й радіти кожному дню. Була одна важка пацієнтка, заходжу до неї, питаю, як справи. А вона каже: «Розплющила очі, дивлюся — дерево у вікні. І все добре». Жити й радіти життю, адже іншого не буде.

Оксана Стельмах