Злочинець не розрахував, що назустріч вийшла майстер із дзюдо

12.11.2013   12:03 — Агенцiя

У жовтні в Міністерстві внутрішніх справ України проходив заключний, фінальний, етап конкурсу «Кращий за професією» серед співробітників кримінальної міліції у справах дітей України.

Оксана Зубець

Переможцем серед 29 співробітників-чоловіків та трьох жінок стала 26-річна чернігівка Оксана Зубець. Вона показала найкращий  сукупний результат у знанні теорії, в силових вправах із віджимання від підлоги та вправності у прийомах рукопашного бою, стрільбі з пістолета, кросі тощо.

— Ви ж наче така маленька, тендітна...

— Ще у п’ятому класі я потай від батьків записалася в секцію дзюдо. Одного разу батько, побачивши синці на моїх руках, покликав на відверту розмову: «Тебе, доця, у школі б’ють?» Довелося зізнаватися. Після першого року навчання на змаганнях у Ніжині я зайняла останнє місце. Було соромно. Особливо перед батьком. Тоді я вирішила все-таки перемогти. Ходила щодня на секцію вранці і після навчання у другу зміну. Уже через місяць тренувань я зайняла у змаганнях перше місце. У Львові, ще будучи школяркою Чернігівського колегіуму №11, виконала норматив майстра спорту.

— Чому ж не обрала фах тренера?

— Я ще у третьому класі хотіла стати або педагогом, або міліціонером. У 2004 році вступила до Київської національної академії внутрішніх справ. Моя дитяча мрія збулась, адже робота оперуповноваженого у відділенні кримінальної міліції у справах дітей Новозаводського райвідділу поєднувала і педагогічну майстерність, і тонкощі праці правоохоронця.

— Спортивний гарт згодився?

— Ще й як. Пам’ятаю, як у вересні 2008-го мене з колегою відправили в засідку. Один злочинець здійснював крадіжки, і відділ організував чергування поблизу можливого місця його перебування. Ми з’явилися біля будинку о 4-й годині ночі, змінивши колег. Я чергувала біля дверей, а мій напарник — з іншого боку. І ось о 7.30 я побачила, як грабіжник вийшов із будинку. Попереджати колегу було вже пізно. Я пішла злодію назустріч і пред’явила йому своє посвідчення. Він відштовхнув мене, щоб пройти. Та я вхопила його за пояс...

— Не втік?

— Ні. Саме нагодилася допомога.

— Ви здобули авторитет у мікрорайонах завдяки силі?

— Я про неї, свої спортивні успіхи, не секрет, розповідаю підліткам. Головне в роботі з ними — роз’яснення, як правильно жити, без порушення законів. «Важких» підлітків ми з колегами не раз возили на екскурсію до Прилуцької колонії для неповнолітніх, до Новгород-Сіверського виправного закладу, Чернігівського слідчого ізолятора. Це дає певний ефект. Організовуємо також змагання між тими, кого взяли на облік. Влаштовуємо їх у секції. Знаю одного хлопчака, який мав незадовільну поведінку в школі. У змаганнях він показав поганий результат. Аж засмутився. Я йому розповіла про власні досягнення, перемоги на міжнародних змаганнях, про те, що треба наполегливо тренуватися. І я рада, що нині він регулярно відвідує футбольну секцію і вже добре грає. Та головне — не здійснює правопорушень.

— Але ж є такі, хто не піддається впливу?

— Зрозуміло, є. Їх, однак, не полишаємо сам на сам зі своїми набутими звичками. Водночас я рада, що більшість тих, з ким співпрацювала, не здійснювали повторних непривабливих вчинків.

— У багатьох дітей нестандартна поведінка від родинних негараздів?

— Справді, це так. Усім своїм підопічним я даю номер телефону, щоб вони мені дзвонили, коли в них на душі погано і хочуть втекти з дому. Телефонують не тільки о 24-й, а й пізніше. Нещодавно ось дзвонила дівчинка-підліток о 3-й годині ночі. Я пішла на кухню і довго з нею розмовляла про її маму, життя...

— Ваш чоловік — міліціонер?

— Ні, будівельник. Ми з ним познайомилися на Валу. Хоча я була не в формі, він якось інтуїтивно вгадав мій фах. Це заінтригувало і, очевидно, вплинуло на подальший розвиток наших стосунків. На першому побаченні так нагодував мене морозивом, що я захворіла на ангіну...

— Із майстром спорту йому не важко?

— У цьому плані ні. Хоча, бува, його колеги, коли він поспішає додому, жартують. Але робота в мене така, що доводиться вже о 8-й ранку бути на службі, а повертатися пізно ввечері. Тому я вдячна своєму чоловіку, що він може приготувати смачну вечерю, забрати з дитсадка нашого сина Святослава.

— Мрієте стати полковником?

— Я поки що капітан міліції. Якщо чесно, разом із чоловіком насамперед мріємо заробити на власну квартиру...

— Улітку ви стали старшим оперуповноваженим сектору кримінальної міліції у справах дітей обласного управління УМВС. Не розчаровані? Адже тут більше роботи з паперами, ніж із підлітками...

— Це зовсім не так! Я постійно у школах, училищах. До того ж мене вже добре знають директори навчальних закладів і спеціально запрошують, щоб я виступила перед учнями. Побувала вже в усіх районах області!

— Кажуть, ви дали згоду брати участь у складі миротворчої місії в одній із країн.

— Поки що проходить відбір. Але я добре знаю англійську мову, тому могла б спробувати себе і в такій ролі.

— А родина не проти?

— Ні. Ми це питання обговорили.

— Що ж, успіху вам!

Інтерв’ю провів Сергій ПАВЛЕНКО, "Голос України".