Звідки взялося мило?

09.09.2012   16:07 — Агенцiя

“Древні не знали мила – вони натиралися олією з якимись невідомими добавками, а потім відшкрябували його з себе. Знамениті римські лазні були зовсім позбавлені мочалок і піни.

Пліній Старший з недовірливою гидливістю пише про те, що “варвари” галли виготовляють дивний засіб із золи для надання блиску волоссю. Між тим ця рідина мала і своїх послідовників – наприклад, про імператора VII століття Константа II було відомо, що він, дивак, користувався “гальським милом”.

Наново мило винайшли араби, для яких багатократні щоденні обмивання були релігійним боргом. “Батько алхімії” Габир ибн Хайен у кінці VIII століття придумав, як зробити його твердим: він використовув вапно, поташ, козиний жир, маслинову олію, золу морських водоростей.

Від іспанських мусульман секрет упізнали і християни, що створили своє “кастільське мило”, перше тверде мило в Європі. Воно практично не експортувалося і виготовлялося лише для потреб місцевої аристократії.

У 1123 році Венеціанська республіка обзавелася володіннями на Близькому Сході і налагодила вивезення звідти колоніальних товарів, у тому числі і мила; а вже незабаром після 1200 року венеціанці навчилися робити власний товар, для якого використали лише сирійську золу від особливих кущів з високим вмістом соди.

У XIII столітті у Венеції з’явився конкурент – Марсель. Але республіка Св. Марка тріумфально перемогла в цій боротьбі. Її перевагою стала масовість виробництва і активна експортна політика. Вже в другій чверті XIII століття венеціанське мило переступило через Альпи і стало розповзатися по Європі.

На початку XIV століття продукт придбав відому нам форму брикета з видавленими на нім буквами і символами. Поступово мило стало головним предметом експорту – в 1501 році Венеція вивезла цілих 480 центнерів. У другій половині XV століття відбулася велика революція в області чоловічої зовнішності: була придумана піна для гоління. Сам цей процес з хворобливого перетворився на приємний і освіжаючий, а у чоловіка уперше в історії людства з’явилася можливість обзавестися гладким підборіддям. Борода стала не стільки неминучістю, скільки культурним вибором.

Для жінок в той же період почали робити цілий букет ароматизованих сортів мила: рожеве, гвоздичне, майорановое, лавандове, мускусне. Серед аристократів з’являється мода ходити умитим. Наприклад, трактат “Книга про прикрасу жінки” радить пані мити обличчя з милом щодня. У інвентарі феодалів з’являється така нечувана раніше річ, як умивальник. Поширюється повір’я, що правильно мити руки перед їжею і після убиральні.

Нарешті, в XV столітті виникає нове захоплення – прати одяг з милом. Але усі ці революційні зміни торкалися лише видимих частин тіла. Митися з милом цілком або прати з милом нижню білизну здавалося безглуздим переведенням дорогого продукту. Досить духів! Що ж до паразитів, якими кишів пишний одяг аристократів, то це ніяк не зв’язувалося з тілесним брудом. Аж до Нового Часу панувало переконання, що комахи-паразити заводяться від моральної, а не від фізичної неохайності.