Інформ-агенція «Чернігівський монітор»: RSS Twitter Facebook

Інформ-агенція «Чернігівський монітор»

Субота, 11 липня, 08:27:11

ДЕСНЯНСЬКА ПРАВДА: Найдорогоцінніший документ Костянтина Кеби

08.10.2015   12:10Агенцiя

Чи багато хто з нас може довести, що він істинно козацького роду?! А ось у куренівця Костянтина Івановича Кеби є документ, та ще й із царською гербовою печаткою, який засвідчує давнє коріння, – «Купча на землю».

В тім,  що козак Кузьма Маркович Кеба, житель села Курені Конотопського уєзду Чернігівської губернії, купив у козака Івана Прокоповича Шурубури  дві десятини землі в урочищі Государщина. І прочія, прочія, прочія інші юридичні тонкощі.

Так шматочок до шматочка громадив у свої  мозолисті руки український господар Землю­годувальницю.
Того ж то Іван Кузьмович, наслухавшись більшовицьких байок, що земля вся буде віддана селянам, побував у червоних лавах, бо ж  вичукикала Доля йому аж семірко діточок. Хай усім удоста. І правда, НЕП дав Іванові Кузьмовичу міцно стати на ноги: коні, корова, вівці. Власноруч зведена, без жодного цвяха, комора­елеватор закрасувалася на подвір’ї. Нова, з дуба кладена широковіконна хата в тонкорізанім фронтоні, звеселила вулицю.

Костик­першачок, радо вимахуючи торбинкою з буквариком, стрімголов, бо ж весна­красна, зі стріх вода капле… злетів із високого ґанку, мов крильми змахнув. І додому летів соколом, бо ж п’ятірка. Боженько­о­о! Ані ґанку, ані хати, лиш матінка, обхопивши за плечі донечок, голосить на порожньому подвір’ї. Похитився на новісінький будинок районний міліцейський чин. За півдня розібрали, склали на сани… Перебралися Кеби в погріб. Але на другий день приїхали й по нього, бо цегляний.       
І зіп’яв тоді Іван Кузьмович на тому розбої за літо халупку. Сів за вузенького стола. Кинув посивілу за день голівоньку на мозолисті, аж чорні від роботи п’ястуки, і відчайдушно, до  моторошності простогнав: «Ну чого ми тоді не пішли до Петлюри? Чого­о­о?!» Це болюче запитання витискував крізь зуби на Соловках, на Печер­ЛАЗі, в Магаданській тундрі не один українець. Скільки разів нас учила історія, що вірити Московії — все’дно, що базарній перекупці, і нічого, по сей день, не навчила.

На Йордані
крещаєшся, Господі… 


Війна захлинула Бахмаччину, неначе крута морська хвиля, принісши і в Курені новий лад. «Ой! Та хіба ж ви не чули? Німці церкву відкривають!»
І, затинаючись, під пильними очима зеленомундирників, батюшка Маньківський «заалелуяв» новій владі. «Знаєте… так і колгосп же не будуть розпускати! Тільки зараз він уже общиною зватиметься. Жито­пшеницю німцям, а овес, просо, гречка… і хоч десяток свиней заводь. Господи! Невже тридцять третій ніколи не повториться?» — «Для чого, питаєте, гер коменданте, то дід на баштані? Щоб кавуни не крали!» Й миттю закрасувалася вішальниця серед лану. Бо німець любив лад, точність, дисципліну. В самому Берліні впіймали тридцять сім безбілетників і в той же день розстріляли, публічно.
Курені поволеньки оживали. Обмолотили, відбивши  у червоноармійців, що бігали полем з факелами, пшениці: «Ви знов, собашники, хочете нам голодовку зробити?!» Із СОЗу розмели корів­коней. І Костик підживився на сяку­таку конячину. Але за осінь у добрих руках Зозулька вилюдніла. І впала в очі… батюшці.
— Костянтине Йвановичу, — поклонився низенько порогові огрядний панотець (малий від несподіванки аж сів на лавку), а як би нам спрягтися вдвох по селу, по хуторах Йордань правити, Христа славити! Бо мій дяк – неначе простуджений гусак.
— Ото як затягнемо вдвох: «На Йордані хрещаєшся, Господі!» – аж вікна дзвенять! 
«Якщо все на добре піде, будеш ти, Костику, священиком, будеш!» — по чарчині запевняв батюшка, даючи Костикові щедрі гостинці, а ще щедріші обіцянки.

Та ми ж на своїй,
споконвічній
козацькій землі!


— Так ми й Паску відпразнували. Й городи вдвох почали орати.  Батюшка, правда, за плугом не ходили — літа. Попівна за орача стала. І якраз на наше те орання підстиг комендант Іосіф — такий гевал двометрового зросту: аж бричка перехнябилася. «Ви чого це не в общині орете?!» — зіщулив очі перекладач.  — «А яке ви маєте право вказувати?  — аж подалася навстріч попівна. — Це наша споконвічна, козацька земля! Оремо де знаємо!»  — стала насупроти – до відгалу красива й горда. — «То так і комендантові сказати?!» — оторопів перекладач. — «Кажи!»
Іосіф  аж побуряковів. Хижо ковзнула рука до канчука, щоб упасти чорним вороном на тендітні жіночі плечі. Попівна збила його визойком; неначе пострілом.
— Дас іст унзер урайтенес Козакен­ланд!
Іосіфу – неначе води межи очі. І мені теж: бо перекладач, із наказу начальства, взяв чепіги до рук. А Іосіф – попівну під ліктик. Ми вже впорали нивку, а вони все балакають.
Сумна якась ішла до мене попівна: «Жаль, Костику, що ми не доорали і твою крайку! Забирають мене перекладачкою. Піду! Піду, Костику, щоб село захистить!»     Не одного бахмачівця врятувала від німецької неволі попівна. Та ніхто її не врятував. Важка доля спіткала тих, хто співпрацював з німцями.
Ось як ти думаєш, Іване, хто пішов у поліцаї? Антоненки, Шевченки, Іваненки, Гриненки. Всі ті, кого у тридцять третьому активісти, коби цуценят, у самих льолях на сніг викидали з хат. Ось вони в сорок третьому всіх їх і загнали у клуню. Облили бензином… Шістдесятьох трьох людей. Злоба, запам’ятай, народжує тільки злобу. Ненависть — лише ненависть. Лють — лють. А добро — тільки добро! Анатолій Никифорович Іваненко яким золотим старостою у нас, на другій черзі був. Скільки люду вратував від висилки до Німеччини, фіктивними довідками снабжаючи. За це його німці й розстріляли.  Горою стояв за село й Іван Гриненко, він лікарем був до війни. Загнала його доля аж до Америки. А не загнала би – згноїли б у Сибіру, як мого дядька.

Воно по-­японськи
зветься харакірі


— Та доленька зласкавилася наді мною: не на Дніпро погнали.  Два місяці везли у Приморський край. Таке село багате – Чернігівка. І всі по­нашому, по­українському балакають. Якби не людські гостинці — не знаю, як би солдати й вижили. Соя, соя, соя й соя американська. Якось молодий лейтенант відмовився її їсти. Забрали, бідолаху — ніхто про нього й не чув. Оце ось і зараз таку цепну демократію сусіди у себе строять. І нас хочуть тією ж глиною обмазати. А ось! — Костянтин Іванович робить промовистий, по лікоть, жест. — По колеса завтра прийдете! Це наша Козацька земля! І ми на ній господарі!
Перед наступом нас, правда, як перед полюванням, добре нагодували. Ніч. Темінь.  Навально, зі всіх боків, на заставу. Її комендант, вистрілявши всі набої, заскочив до конюшні, вихопив коротку шаблю, думали — відбиватися, буде. А він сорочку під бороду  — й по животі. І тільки захарчав «хірахіто» — ну вроді слава Японії, чи я знаю? А другий, це вже як полонених охороняв, кинувся тікати в тайгу, так ти на нього псів. Віриш, відрубувався долонями, неначе сокирами. Ще й на купу вовкодавів поскладав. От так люди! Але ми ж їх перемогли. І наш генерал, Дерев’янко його прізвище, капітуляцію Японії підписував!
Але, не повіриш, отой куркульський слід за мною тягнувся, неначе за мокрим лисом хвіст. Зарахували мене до школи старшин. Коли це визивають в особий отдєл. Я й розповідаю біографію, що батьки померли перед війною, німці хату спалили. «Так ето от радості ви с попом пєли алілуя. Всьо! Отчіслен із школи!» Тому то по мобілізації я й поїхав у Грем’яченськ. Татового брата як куркуля аж туди вислали. Влаштувався токарем на завод. Старався. Невдовзі мене «Грем’яченський рабочий» прославив. (Костянтин Іванович дістає пожовклу від часу за 1951 рік газету). А тут мати, як на те, занедужала. Довелося вертатися, лад і сестричкам, і господарству давати. Одразу я влаштувався в автопарк. Через тиждень туронули — син куркуля. Я тоді в Конотоп. У депо. Трудову книжку кладу на стіл і газетку при ній. А з язика візьми та й злети, що я син куркуля, того мені в Бахмачі роботи й немає. Глянула не мене завкадрами. Бачу, очі воложаться, воложаться у неї. «Ми приймемо вас! Тільки більш нікому про це не кажіть!»
Одразу я токарем був.  Тоді помічником машиніста. А тоді вже й сам почав локомотиви водити. Оце відногу до Щорса майже чверть віку прокатав. Чесно. Без партійного квитка. Бо вірив у совість, а не в партію.
Сидимо у дворику, вщерть захряслому буїною квітів  — удатних рук Катерини Петрівни клопіт. Сільською медичкою весь вік працювала. Сидимо на міцних, добротних табуретках.
— Це, спасибі їм у шапку, Леонід Макарович відшкодували за грабіж у голодовку. Ото рівно на чотири табуретки вистачило «канадських» купонів! — Костянтин Іванович смачно плюнули, даючи зрозуміти: розмову про болюче минуле закінчено.
— Давайте ось краще домашньої скуштуємо! За моїх онуків, за правнуків. Це їм я з царською печаткою документ бережу. Він дорогоцінніший за паспорт. Бо по паспорту ми ніхто – громадяни та й квит! А тут ясно начертано: Кеби — рід український, козацький, давній!   
— Тоді хай козацькому роду не буде переводу! — весело ствердив я, призволяючись до щедрого столу.

Іван ПРОСЯНИК,
письменник
ДЕСНЯНСЬКА ПРАВДА

Останні новини Чернігівщини

Колегія Департаменту сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації провела засідання

Колегія Департаменту сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації провела засідання 14:59

9 липня на засіданні Колегії Департаменту сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації говорили про проведену роботу у першому півріччі 2020 року, зокрема про результативність співпраці з громадськими організаціями.

Здійснено повторний моніторинговий візит до гауптвахти Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку

Здійснено повторний моніторинговий візит до гауптвахти Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку 13:20

Моніторинговою групою у складі працівників Департаменту національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Олександра Малого, Максима Побережнюка та громадського монітора Лариси Шумної здійснено повторний моніторинговий візит до гауптвахти Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку.

За реагування військової прокуратури Чернігівського гарнізону до бюджету повернуто понад 1 мільйон гривень

За реагування військової прокуратури Чернігівського гарнізону до бюджету повернуто понад 1 мільйон гривень 12:44

У 2019-2020 роках Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернігова та одним з приватних підприємств, зареєстрованим у м. Київ, укладено договори про відшкодування вартості теплової та електричної енергії, спожитої в процесі надання послуг з харчування військовослужбовців.

АНОНСИ ПОДІЙ