Якщо зміг врятувати хоча б одне життя в АТО - був там не даремно

19.06.2015   12:04 — Агенцiя

Молода сім`я медиків Вікторії і Олексія Булітків – люди нові у Корюківці.

Минулоріч вони приїхали у наше місто працювати. 28-річний Олексій Володимирович – лікар-інфекціоніст Корюківської райлікарні. Його дружина, 26-річна Вікторія, за фахом – рентгенолог. Цей рік для них видався непростим. Та, попри всі труднощі, вони вірять, що тут у них усе складеться добре.

У Корюківку

Сьогодні їхня родина винаймає трикімнатну квартиру у центрі міста, куди й запросили у гості кореспондента. Дуже мріють про власне житло, оскільки готуються незабаром вдруге стати щасливими батьками – чекають на щедрого лелеку! У родині вже підростає донечка Анєчка, малій щебетушці скоро виповниться три рочки.

За чашкою чаю молоде подружжя розповідає, що у сім’ях своїх батьків вони – перші представники медицини. Він із Шостки, вона – зі Щорса, познайомилися у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця. Навчалися в одній групі, на санітарно-гігієнічному факультеті, навіть у гуртожитку жили у сусідніх кімнатах. Побралися на п’ятому курсі, а після шостого з’явилася на світ донечка. Потім була інтернатура, після якої подружжя розподілили на роботу: Вікторію у Щорс, а Олексія – в Короп. Такий варіант був неприйнятним для молодої сім`ї, тож вони почали шукати медзаклад, де була б можливість працевлаштуватися обом. Такою лікарнею виявилася Корюківська районна.

– Як вас зустріли у нашій лікарні? В інфекційному відділенні? – запитую в Олексія Володимировича.

– Дуже добре зустріли, – посміхається лікар. – Колектив доброзичливий… Щоправда, інфекційне відділення, м’яко кажучи, здивувало – воно перебуває у такому жалюгідному стані, який є абсолютно неприйнятним для лікування інфекційних хворих: боксів немає, туалет – спільний, порваний лінолеум на підлозі, протікає дах, у підсобних приміщеннях – грибок…

Та молодого лікаря це не злякало. Він вірить, що після остаточного завершення ремонту поліклініки справа обов’язково дійде і до інфекційного відділення, яке усім своїм виглядом давно волає про допомогу.

«Тато на роботі»

Олексій Булітко пропрацював у Корюківській ЦРЛ зовсім небагато, як наприкінці березня минулого року отримав повістку про мобілізацію.
А потім був довгий рік далеко від дому і сім`ї – пліч-о-пліч з побратимами І танкової бригади. Спочатку навчання на полігонах селища Гончарівського, а потім, наприкінці минулого року, – зона проведення АТО, Волноваха… Вікторія згадує, що найстрашнішими були 18 днів, проведені її чоловіком у Пісках, які припали саме на новорічно-різдвяні свята. Тоді там точилися надзвичайно жорстокі бої, було дуже багато поранених і загиблих. Олексій безпосередньо доставляв хворих і поранених у госпіталі. Витримати все це морально було дуже складно – і йому на фронті, і їй – чекаючи вдома.

– Дружині взагалі треба пам’ятник поставити, – говорить Олексій Володимирович. – Вона так хвилювалася за мене і стільки всього витерпіла…
Їй і справді було нелегко одній. Олексій – в АТО, у неї – інтернатура, донечка – то в однієї бабусі, то в іншої. Подумки вона завжди була там, де небезпечно і складно, де гинуть люди, де ллється кров, – поруч зі своїм чоловіком. Тільки вони двоє знають, чого їм вартувало це маленьке життя довжиною у рік.

На надокучливі запитання маленької Ані: «Де тато?», мама відповідала, що він на роботі. Декілька разів Олексія відпускали додому – «тато прийшов з роботи». А залишаючись знову на самоті, Вікторія не могла стримати сліз розпачу, страху і хвилювання. І тоді дворічна Анєчка заспокоювала неньку: «Мамо, не плач, тато ще приїде в гості…»

Тільки очі сумнішими стали…

Минув рік. І Олексій Булітко повернувся додому. Вдома на нього з нетерпінням чекали не лише дружина, донька та родичі, а ще й 13 жінок – весь колектив інфекційного відділення, який вже звик до уважного і привітного молодого лікаря – єдиного чоловіка на все відділення! Завідувач Клавдія Вощинська якось розповідала, що з його появою відділення справді помітно змінилося і пожвавішало. Коли приїздив у відпустки, Олексій Володимирович завжди навідувався в «інфекцію» з цукерками і гарним настроєм. Клавдія Валентинівна стверджує, що і після повернення з АТО він зовсім не змінився – такий же життєрадісний, от тільки очі сумнішими стали…

Лікар Олексій Булітко, демобілізований у квітні, і досі не має статусу учасника АТО. Як і багато його побратимів, він не розуміє такого ставлення держави до своїх захисників.
– Ми живемо неначе у вісімнадцятому столітті, – ділиться невеселими роздумами. – По декілька місяців чекаємо, доки прийде той наказ із зони АТО… На жаль, у нас все працює не на користь людини, а заради папірця і для папірця…

Дуже шкода людей, які у результаті воєнного конфлікту загинули або залишилися інвалідами – без рук, без ніг… Спочатку вони були потрібними своїй державі, а тепер – відпрацьований матеріал, мають вирішувати свої проблеми самостійно. Часто тут, на мирній території України, вони не знаходять підтримки, бо тут не стріляють, не вбивають і війна десь далеко. Вважаю, що тих, хто вперто «не розуміє», треба відправити на передову днів на три – не воювати, а просто побути. Під обстрілом і ставлення своє змінили б…

А добровольчі батальйони? Це – люди, які не роздумуючи, першими кинулися на захист своєї Вітчизни! Це ж генофонд нації! І що вони тепер мають? Хто про них подбає? Навіть у разі їхньої загибелі, рідні навіть ніякого відшкодування не отримають, бо вони, бачте, добровольці…

Та навіть попри це, О. Булітко твердо переконаний у важливості і необхідності захисту своєї Батьківщини у скрутний для неї час. Адже і на сході, і на заході нашої країни – українці: люди, сім`ї, діти… Впевнений, що й дієздатну українську армію можна створити – професійним командуванням, мотивацією, відбором (за станом здоров’я, моральними якостями) і забезпеченням гідної зарплатні бійцям.

– Щоб не було так, як у першу хвилю мобілізації, коли чоловіки призивалися навіть без проходження медкомісії, – згадує лікар. – Хворі, кульгаві, діабетики, астматики… Лише у моїй роті було п’ять хворих на туберкульоз!

Олексій Володимирович стверджує, що там, у самому пеклі, між простими бійцями все по-справжньому – відчуття плеча товариша надійне і постійне. Велика і дружна сім`я, без дрібних і непотрібних сварок. Але правда і те, що серед командного складу процвітає підле зрадництво – своїх «здають» за гроші!.. Прикро, що ця війна для багатьох є способом наживи. І така несправедливість вбиває!

– От хто насправді заслуговує на повагу – це волонтери. Їхня роль у війні на сході – величезна і неоціненна! – переконаний О. Булітко. – Вони забезпечують життєдіяльність бійців повністю – від екіпіровки і техніки до продуктів харчування, часто ризикуючи власним життям. Волонтери – це очі фронту. Вони пройшли і бачили стільки, що з їхньою думкою треба рахуватися найвищим чинам нашої держави…

– Олексію Володимировичу, ви відчули цю війну на собі, бачили її наслідки на власні очі, переживали разом з товаришами найскладніші етапи у самому горнилі конфлікту. Як вважаєте, що потрібно, аби покласти край кровопролиттю? – наважуюся на непросте запитання.

– Перш за все, політична воля керівництва нашої держави. І усвідомлення себе українцями усіма без винятку нашими співгромадянами, – відповідає. – Ми на своїй землі! Це треба чітко розуміти, тоді ми зможемо бути гідними свого роду, свого українського коріння. Наш обов’язок – гідно виховувати своїх дітей…

– Це – наша країна, наша Україна. Це – наша земля! – по-дитячому щиро і безпосередньо видає Аня. – Тато навчив…

Олексій Булітко зізнається, що після АТО зробив для себе декілька нелегких, але важливих висновків. Почав реально оцінювати все, що відбувається довкола. Зрозумів, що окрім своєї родини, ти нікому не потрібен. Переконаний: якщо допоміг врятувати хоча б одне життя в АТО – був там недаремно. Твердо вірить: в Україні все зміниться на краще, якщо ці зміни кожен розпочне з себе. Іншого шляху не існує.

***
А після справжнього фронту – у нього фронт медичний. Пацієнти чекають у відділенні! Чому саме «інфекція»? Олексій Володимирович зізнається, що інфекційними захворюваннями зацікавився під час проходження інтернатури. Цей напрям змушує лікаря попутно цікавитися і вивчати різні патології, адже дуже багато захворювань маскуються під інфекційні.
– Зараз у відділенні здебільшого пацієнти з кишковими інфекціями і городники, які витруюючи колорадських жуків зі своїх ділянок, отруюються й самі, – каже О. Булітко. – На жаль, забувають про засоби захисту і не звертають уваги на власне здоров’я. А це, між іншим, головне!

Газета "Маяк"