Правнук Михайла Коцюбинського повернувся із АТО. Інтерв’ю з Ігорем Коцюбинським

16.04.2015   13:41 — Агенцiя

Правнук класика української літератури Михайла Коцюбинського повернувся з АТО додому, в Чернігів. Рік Ігор Коцюбинський провів на Донбасі.

Його мобілізували до війська наприкінці березня минулого року. Офіцер  запасу, він потрапив у першу  хвилю  мобілізації.
Як служилося нащадку Сонцепоклонника? Що довелося пережити за цей рік?

Подробиці - в інтерв'ю з директором Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського, правнуком відомого письменника - Ігорем Коцюбинським.

Кор.: Коли отримали повістку, якою була реакція?

Ігор Коцюбинський:

- Яка реакція?! Пішов у військкомат. Тоді у нас збір був на території колишнього військового училища. Нас там протримали до вечора, а потім відправили в Гончарівське, у розташування військової частини. Вже на  постійне місце дислокації, так би мовити.

Кор.: З якими емоціями йшли віддавати борг Батьківщині?

Ігор Коцюбинський:

- Я підтримував Майдан. А коли Путін першого березня  сказав, що він фактично війну  оголошує, що зо дня на день буде повномасштабна  війна ...  Ніхто ж не думав, що воно буде щось таке гібридне, що затягнеться. Думали, що повномасштабна буде війна, що війська підуть з району Городні, Сеньківки (північні райони Чернігівщини на кордоні з РФ).

Кор.: Тобто Ви  фактично  готувалися захищати свій  рідний край, Чернігівщину?

Ігор Коцюбинський:

- Так. Ніхто ж не знав, всі  чекали війни. Думали, що Путін зо дня на день - на 9 травня, потім на Великдень, потім оті вибори були у так званих "бананових" Донецьких республіках. Теж думали, що почнеться. Ми вже у таборах тоді були, готувалися. Нас тоді і у відпустки не відпускали, думали, що зо дня на день буде путінська агресія. Оце така ситуація була тоді.

Кор.: Ви маєте якийсь військовий фах?

Ігор Коцюбинський:

- Я закінчив Таллінське військово-політичне  училище. Рік прослужив, а потім звільнився. За фахом взагалі-то я мав би служити в "стройбаті". Але оскільки він вже розформований кілька років, то призвали в танкову  бригаду.

Кор.: Чому довелося  вчитись там?

Ігор Коцюбинський:

- Я був заступником командира роти по  роботі  з  особовим  складом. Це по старому - замполіт. Тому в першу чергу треба було  працювати з людьми. Танки я ж не міг так швидко освоїти. Це не так просто.

А багато було таких людей, які взагалі не стикалися з військовою справою. Є у нас такі офіцери, які  взагалі  не служили - просто в  інституті чи університеті у них була  військова  кафедра. То вони, так як і я, бачили танки тільки по телевізору. А їх поставили в штат, в екіпажі танку. І от їм вже довелося вивчати танк. А там не все так просто, там навіть за півроку не вивчиш. Треба займатися цим кожен день.

Кор.: А як щодо стрільб? Вас навчали? Чи достатньо було практичних занять, тренувань?

Ігор Коцюбинський:

- Як вам сказати... Спочатку дали нам по 15 патронів вистріляти. Оце і все. Потім ще ми були в Сумській області, у червні, там ще 20 патронів дали. Це всі стрільби. Тоді якось так економили. Потім збирали всі ті гільзи...

Але коли приїхали туди, в Луганську область - там уже ніхто патронів не жалів.

Кор.: Що Ви робили в Луганській області? Де стояли?

Ігор Коцюбинський:

- Стояли в різних місцях, стояли на  блокпостах - там 50 чоловік, там ще 30. І я стояв на блокпосту деякий час.

Кор.: Часто обстріли були там, де Ви перебували?

Ігор Коцюбинський:

- Таких випадків, коли обстрілювали бази, було декілька. Сепаратисти прекрасно знають місця розташування - у них в кожному селі інформатори, і не один. Він може ходити до нас, просити поїсти. А потім розвідує, дивиться. Їм не треба і безпілотники. Але були такі, що навпаки - нам допомагали. Нашим офіцерам дзвонили з прикордонних районів, розповідали скільки бронетехніки коли пройшло.

Кор.: Ви з місцевим населенням контактували? Які у них там настрої?

Ігор Коцюбинський:

- Ви бачили фільм "Весілля в Малинівці"? От приходять одні - вивішують прапор червоний, приходять інші - зелений прапор. Ось такі  настрої. В основному вони просто хочуть вижити. Це цілком природно. А так, щоб заглянути в душу - я так особливо не спілкувався.

Є такі, що нам співчувають. В одному місті приносили нам навіть їжу, хоча ми в принципі були забезпечені їжею там. Хлопчик один приніс цукерок. Мабуть, співчувають. Якби не співчували - ніхто б цього не робив.

Там, де більше сільськогосподарська місцевість, де нема шахт - там більше  проукраїнська територія. А там, де шахти, де містечка шахтарські - там  більш сепаратистські настрої.

Був такий  випадок, мені хлопці розповідали, в одному селі дід один жив, не боявся нічого. Вивісив прапор жовто-блакитний. Хоча село було в основному  просепаратистське. А потім їдуть вони через добу чи дві і бачать - той дід висить уже повішений. За ноги і повісили. Бачите, яка ненависть у них! Старого не пожаліли. Тільки за те, що прапор повісив. Наскільки вони там озвірілі ті сепаратисти.

Кор.: Ваш дід воював на боці Червоної армії?

Ігор Коцюбинський:

- Дід Роман?  Він був на кшталт фронтового кореспондента. В принципі, да. Він пішов в більшовики у 19-му році, і в Червоному козацтві виконував таку споміжну роль.
Але  все ж таки да, вони всі пішли служити більшовикам.
Троє моїх родичів - Роман і Юрій, два сини, і зять - Віталій Примаков - всі  протягом  півроку з березня по вересень 37-го року були розстріляні.

Кор.: Як Ви розцінюєте таку життєву  ситуацію - дід воював за  Червону армію, а Ви, онук, вже воюєте за Незалежну Україну?

Ігор Коцюбинський:

- Так, я служив і в Радянській армії. Але я і тоді, ще у 80-тих, аби референдум був не у 91-му, а у 81-му - я б і тоді, хоча мені було всього 16 років, я би проголосував за Незалежну Україну.
Це, мабуть, від виховання залежить. І невідомо, яка б доля чекала на  Михайла Коцюбинського, аби він дожив до 30-х років. На нього б навісили буржуазний  націоналізм, і те, що він був у "Просвіті"  і  дружив, спілкувався з Грушевським, з Петлюрою переписувався, з Лепким. Мабуть, він теж був би репресований, як і сини його.

Кор.: Колектив Вас підтримував, коли Ви були на Сході?

Ігор Коцюбинський:

- Завжди відчував  підтримку  колективу. Завжди телефонували мені - і коли я був в таборах ще, і коли вже в Луганській області.

Кор.: Допомагали матеріально?

Ігор Коцюбинський:

- На бронежилет мені зібрали Київські музейники, на кевларовий шолом. Воно там все згоріло потім, але факт, що вони все це зібрали.
Доводилося і самому купувати форму, тому що була така ситуація. У мирний час розраховано один комплект на рік. А там і трьох-чотирьох комплектів буває мало.

Кор.: Як тепер після року служби працюватимете?

Ігор Коцюбинський:

- Спочатку треба відійти. Щодо майбутнього - звичайно, треба поширювати патріотизм у вихованні. Бо у нас не все гаразд в державі із цим. 23 роки не було якоїсь організуючої ідеї. Те, що в Росії ця шовіністична істерія, ця  пропаганда через фільми привела до того, що вони вже нас гірше, ніж нацистів називають - фашистами  і так далі - ця пропаганда згуртувала їх навколо протесту проти всього демократичного, західного, американського, ну і українського в тому числі. У нас цього немає. Ми більш помірковані, добрі. Треба у якійсь м'якій формі знаходити виховання. Починаючи  з  дітей. Щоб вони виростали і вже були патріотами.

З  Ігорем  Коцюбинським спілкувалась  Олена  Сидоренко