З поля бою – у СІЗО, або відпустка 4 бійців 13 батальйону

22.11.2014   10:12 — Агенцiя

Солдати побили двох командирів у Гончарівському

Цю інформацію чернігівці побачили й почули на місцевому каналі телебачення. Офіцери у шпиталі з розсіченими обличчями та численними гематомами. Серед постраждалих –  заступник комбата батальйону № 13 Микола Миколайчук. Чоловік півроку разом із особовим складом воював на Донбасі.

Ось як коментує цю історію т. в. о. військового прокурора Чернігівського гарнізону Роман Мрочко:

– Встановлено вину чотирьох військових. Наразі їм пред’явлено підозру. Міра запобіжного заходу – взяття під варту.

Що спровокувало агресію – з’ясує слідство. Усі четверо затриманих вояків – мобілізовані, встигли побувати в зоні АТО, але показали себе не з кращого боку. Як сказав далі Роман Мрочко, вони негативно характеризуються за місцем проходження служби. І до військової частини повернулися раніше, ніж це було передбачено.

Тепер за напад на підполковників бійці можуть сісти на 10 років.  

З цього приводу до редакції надійшов лист від Олени Печорної, української письменниці, лауреата літературних премій імені Олеся Гончара та Михайла Коцюбинського.

Не думала, що колись доведеться писати подібне. Аж самій смішно, якби було не настільки трагічно і якось… по-дурному. Ось так просто, жартома, ламаються людські долі, а ти спостерігаєш і зарадити нічим не можеш, хіба зітхнеш у черговий раз: «Ласкаво просимо у божевільню».

На війну, яку всі ми чомусь називаємо АТО, з мого рідного селища пі­шло близько трьох десятків хлопців. Звичайних сільських хлопців з різними характерами, статусами, професіями, з різними мріями та планами на майбутнє, однак виявилося, що у когось є плани на них. Я досі не можу збагнути, за якими критеріями здійснювалася мобілізація, хіба окреслити коротко «доля», бо ти або потрапляєш у той список війни, або ні.

Так сталося, що в тому списку опинився мій зять Євгеній. Чоловік 30-ти років, якого я поважала, поважаю і поважатиму, незважаючи ні на що, бо таких, як Женька, мало. Він зробив себе сам. Не було ані впливових татусів, ані заможних дядечків, натомість мав роботящі руки, замащені у мазуту по лікоть (працював автослюсарем у столиці), й суто чоловіче бажання забезпечити сім’ю житлом та подарувати двом донечкам щасливе дитинство. І ось. Його висмикнули зі звичного життя ще у квітні, але й тут він лишився мужиком. Треба — то й треба. Після Великодня зібрав речі, розцілував свій дівчачий батальйон і пішов захищати українську землю у складі 13-го територіального.

Запевняю: допоки житиму, пам’ятатиму 9 травня 2014 року, коли наших хлопців (після якихось десяти днів навчань у Десні), перекинули на далеку Луганщину, де, як на сміх, навіть жодного знайомого чи родича. Знову скажете — судилося? Так. Оте пекло, виявляється, комусь та судилося. Бо хтось мав закопувати в незнайому землю чужих і виносити на собі своїх. Хтось мав сидіти в землі й розуміти, що земля в тобі. Мав чути свист обстрілу, мав бачити смерть і розуміти, що вона буває різною. І це ще пощастило, коли вона милосердна, а не суцільний згусток болю. Комусь потрібно було згадувати рідних та коханих під кривавим небом, клясти ворога, крутити дулі й цілувати натільний хрестик, бо ціле життя пролітало перед очима за мить.

А вдома весь цей час ішла наша, жіноча, війна. Війна чекання. Густого й дикого. Я надто добре знаю, яким буває страх. Коли слухаєш новини і судомно намагаєшся згадати слова бодай однієї молитви, адже нічого іншого не лишається. Тільки молитися. Молитися й чекати. Чекати іноді тижнями, аби хтось із хлопців зміг упіймати зв’язок та надіслати бодай СМС із-під того проклятого Луганська. І тоді ти радієш тій звістці, як ніколи до цього. Бо вона є, а ще є постійні обстріли в тому районі, є 200-ті й 300-ті, а у тебе в руках телефон з СМС «Усе добре. Живі». Ще я знаю, що відчуваєш, коли твоя молодша сестра стає схожою на чорну тінь, а її свекруха (звичайна сільська вчителька, яка практично сама піднімала двох синів) вкривається зморшками і стає схожою на сиву-сиву зиму, бо обох, ОБОХ забрали на «гібридну» війну. Й ніхто не розбудить її, аби запевнити, що це жахіття лише наснилося. Ніхто. А жахіття здатне тривати довго. Дуже довго. Нас воно мучило аж півроку. І ніхто так і не розбудив… хіба кілька поранених та одна труна з Володею Брешинським. Цей хлопчина вже не зможе пройти вулицями рідного селища, не обійме малого синочка, не розцілує бабусю й дружину. Знову скажете, що судилося? Так. Померти молодим. Після того бою, до речі, зброю та поранених відбивала група, в якій був Женя. Я досі боюся питати, що хлопці пережили.

А повернулися лише восени. Наш 13-й батальйон опинився вдома зовсім нещодавно. Два взводи прибули раніше, серед них – мої односельці. Якщо я скажу, що хлопці змінилися, то не скажу нічого. Вони стали ОДНАКОВИМИ. Ніби хто клеймо поставив у серці чи ще де. Вони намагаються тримати марку, віджартовуються, але… Якась дика апатія, незбагненна і страшна, стоїть в очах, а тобі боляче на них дивитись, навіть коли вони всміхаються. Страшно. І знову лишається хіба молитва, тепер уже про те, аби війна відпустила й хлопці повернулися до себе колишніх. Адже час лікує. Правда? А їм його обіцяли. Мирний час. Запевнили, що все скінчилося принаймні для них.

Натомість… Десять днів відпустки і… новий початок. Перебрали, як колоду карт, обізвали новою бойовою одиницею – і вперед. Ви ж із досвідом! Стріляні горобці! Який сенс збільшувати списки атошників, коли є ці – вже готові? А то (чого доброго) по світу з торбою доведеться йти, бо їм же пільги гарантувати доведеться… Якісь… Колись… Напевне. Скажете, що знову доля? Вона. А що хлопці – натягнута тятива, начхати. А кого воно хвилює? Подумаєш, спалахують, мов сірник на пожежі. Теж нічого. П’ють? То стрес знімають. До всього байдужі? Ще краще. Справжнісінький універсальний солдат.

От лише не буває універсальних, натомість є живі. Такі, як Женька. У мирному житті – майстер СТО, ще вчора – боєць АТО, а сьогодні – підозрюваний у злочині. Цікавий розвиток сюжету, якби це була книга, а не життя близької людини. Щиро зізнаюся: коли чую термін — від п’яти до десяти років ув’язнення, мимоволі уявляю вбивство (як мінімум) або торгівлю зброєю в дуже переконливих масштабах. Що ще? Мабуть, невиконання бойового наказу, яке потягло за собою тяжкі наслідки для життя та здоров’я інших військовослужбовців, або… відмова від служби загалом. Хоча навряд чи за останнє можуть стільки дати. Обрали підходящий варіант? А нічого подібного. Виявляється, стільки можна отримати, опинившись не там, не з тими і не в тому настрої.

4 листопада у військовій частині Гончарівського сталася масова бійка. Присутньою не була, тому стверджувати стовідсотково, як усе відбулось і чому, не маю права. Констатую факт. Бійка відбулась увечері після прибуття в частину бійців із відпустки. Учасників було кілька десятків. Постраждалих, відповідно, теж. Але, на біду, серед побитих опинилося вище військове керівництво.

Перепрошую, що не розуміюся на званнях, але, здається, начальник штабу – висока посада, відповідальна… Однак невже аж настільки, що варто викреслювати із життя чотирьох хлопців 5, а то й 10 років? І чому лише чотирьох, коли учасників були десятки? До речі, в частині якраз розслідувалося вогнепальне поранення, що сталося напередодні (дисципліна й порядок, певно, бездоганні?), тому і прокуратура була на місці.

Покарати треба когось? Треба. З цим погоджуюся. Посадіть на «губу», проведіть роботу. До речі, з керівництвом включно, бо я чомусь думаю, що не кожному комбату стусанів даватимуть. Та й довести ще треба провину. Але ні. Нецікаво. Затримали незаконно. І кого затримали? Тих, кого остерігалися ще з часів бойових дій, бо хлопці мали власну думку. Такими не покеруєш абияк, адже чергове звання кортить отримати. Швиденько опрацювали. В СІЗО оформили (це лише вбивць, виявляється, під домашній арешт випускають, а вояки хай посидять), і будь ласка — маємо важіль впливу. От тільки ціна? Воно того варте?

Мимоволі пригадалися слова однієї мужньої жінки (вона, до речі, нині також у СІЗО, тільки російському): «Сьогодні воюють не військові, сьогодні воює народ». То якого милого, питається, держава воює з цим народом? Не з ворогом боремось, а самі з собою? Знайшли хлопчаків із села й вирішили продемонструвати активну роботу воєнної прокуратури? Бо вона ж створена? Створена. Працювати має? Має. Ну не котли ж під Іловайськом розслідувати, краще бійку, які, до слова, в частині – звичне явище. Ну невже в цій країні здорового глузду не існує взагалі, а є лише галочки у проведеній роботі? Замість того, щоб аналізувати й виправляти помилки, ми ось такими справами оголошуємо: «Ласкаво просимо, палата у божевільні
під назвою «Україна» має чотири вільні ліжка й лікування передбачене тривале – 5-10 років. Ура! Перемога!»
Хіба не божевільня? Саме вона. Знати б лише, що відповісти двом малим сонечкам, коли вони спитають (а вони обов’язково спитають): «Тьотю, а тато знову на війні?»

Що ж… На війні, хороші мої.

На війні.

Тільки от… на якій?


http://www.hvilya.com/news/z_polja_boju_u_sizo_abo_vidpustka_4_bijciv_13_bataljonu/2014-11-22-5666