Тріумф Наталії Скакун

05.02.2016   10:01 — Агенцiя

Нині вона – видатна, прославлена спортсменка, Олімпійська чемпіонка, а також чемпіонка світу і Європи та багаторазова чемпіонка України з важкої атлетики, заслужений майстер спорту України. Але коли якраз напередодні Олімпіади, що стала для неї тріумфальною, я вперше побачив цю вродливу та струнку, доброзичливу жінку, нізащо б не повірив, що переді мною – та сама Наталія Скакун!

Взагалі, з майбутньою Олімпійською чемпіонкою мене тоді познайомив її тренер – Олександр Риков, який виховав не одну знамениту спортсменку. Зараз Олександр Володимирович – почесний громадянин Чернігова. Так от він дуже високо оцінив шанси Наталі, відзначивши її феноменальну жагу до перемоги, цілеспрямованість, самовідданість, працелюбність та мужність.

Мало хто знає, що на Олімпіаді Наталія Скакун виступала з… травмою спини. Це був справжній подвиг! «Коли ми готувалися до Олімпійських ігор,  у мене дуже боліла спина, – потім уже зізналася вона, коли ми зустрілися вдруге, вже після її тріумфу. –  Десь було так – 50 на 50 – поїдемо ми чи ні…  Я завжди терплю аж до останнього і тільки якщо це – вже зовсім нестерпно, тоді, ніби між іншим, кажу, що мені болить...  Тож ми навіть привозили свого лікаря – Віктора Васильовича Євтушенка, котрий  робив мені уколи, рятував, як міг… Коли ми вирушали на Олімпіаду, то не очікували, що потрапимо в трійку призерів. Адже через ту травму я не могла тренуватися в посиленому режимі, тож ми, справді, не знали, який покажемо результат”.

Перемога була блискучою і справедливою. Мільйони вболівальників з усієї України, які в ту, вирішальну для Наталі хвилину, затамувавши подих, принишкли біля своїх телеекранів, за мить уже святкували видатний успіх чернігівки Наталії Скакун.
 
«Ой, ви знаєте, коли я штовхнула ті 135 кілограмів... – пригадує наша землячка (називаю її так, бо Наталя виросла в Чернігові). – Була така радість, таке хвилювання! Ми всі разом скільки працювали, йшли до цієї медалі, все терпіли! І я підбігла до Олександра Володимировича Рикова, обняла його і заплакала».
Підкоривши найвищу вершину, Наталя стала однією з найпопулярніших українських спортсменок.  Збулася і ще одна її мрія – народився син Микита. Тоді я приходив поспілкуватися до неї додому, вже в нещодавно отриману квартиру. Переді мною була щаслива мама, яка щиро дивувалася: «Я ж все-таки – людина тренована, стільки років займалася важкою атлетикою. А як звичайні, тендітні жінки витримують такі величезні фізичні та психологічні навантаження?! Чесно, мені непросто». Однак очі її промовисто сяяли! Так само, коли вона підкорила свій найвищий «золотий» щабель.

Нині олімпійська чемпіонка Наталія Скакун мешкає в двоповерховому будинку в селі Лебедин, під Борисполем. Її громадянський чоловік помер і Наталя не захотіла залишатися з маленькою дитиною в Чернігові – продала квартиру й переїхала до мами. Згодом вийшла заміж, народила донечку – Ганну. Чоловік Іван працює водієм, він – на сім років молодший за свою дружину. Наталя Скакун і зараз – тендітна й вродлива! Кохана дружина і турботлива матуся. Коли вдома, то залюбки пере, прасує, прибирає в домі, вміє і любить смачно готувати. Запевняє, що щаслива: родинний затишок їй подобається не менше, ніж блискуче спортивне життя.

Втім, тепер їй цілком вдається все це поєднувати, адже Наталія Скакун – старший тренер жіночої збірної України з важкої атлетики.

– Наталю, незабаром Олімпіада… Які шанси у наших важкоатлеток?

– Час, звісно, складний, але ми сподіваємося на краще. Три ліцензії вже заповнені – їх отримали дві Юлі – Калина та Паратова і Настя Лисенко. А за четверту ліцензію зараз змагаються одразу шість дівчат. Потім, ближче до Олімпіади, визначимося остаточно. От скоро буде Кубок України – з 9 по 14 лютого, там і подивимося, хто чого вартий. Які у нас шанси? Якщо все буде добре, то можемо претендувати на одну – дві нагороди. Дай Боже, щоб нам поталанило, бо наші дівчата-українки цього варті!  

– З ваших вуст буквально не сходить така чарівна посмішка. Ви – дуже жіночна, попри те, що займаєтеся начебто традиційно чоловічим видом спорту – важкою атлетикою, що потребує неабиякої витривалості, сили та мужності.
– Мій девіз: «Все буде добре!». Бо у спорті треба бути на сто відсотків впевненим у собі, інакше просто неможливо досягнути гарних результатів. Без оптимізму не можна! Спортсмен-песиміст приречений на невдачу. Що ж до вашого компліменту, шановний Сергію, то, знаєте, чомусь у суспільстві склався такий собі стереотип, що жінка і важка атлетика – зовсім несумісні… Хоч насправді все – зовсім не так!

– Даруйте, але я бачив по телевізору штангісток, які важать по 160 кілограмів. По-вашому, це – нормально для жінки?

– Таких у важкій атлетиці – не більше п’яти відсотків… Йдеться про суперважку вагу, але й там вистачає привабливих жінок. Чому ви думаєте, що найсильніший повинен бути обов’язково найважчим? Ви колись побудьте на наших змаганнях, подивіться і переконаєтеся, що помилялися раніше.

– Але батьки нерідко побоюються віддавати дітей, особливо дівчаток, у секцію важкої атлетики… Адже є навіть таке уявлення, що тренування зі штангою негативно впливають на зріст людини, начебто «притискають» її до землі на відміну від, скажімо, гри у баскетбол, де суцільні гуллівери.

– І це уявлення – хибне!.. – посміхається. – Дворазовий олімпійський чемпіон, доктор медичних наук Аркадій Воробйов 15 років досліджував, як заняття важкою атлетикою впливають на здоров’я дитини, зокрема на її зріст. Видатний учений аргументовано довів, що штанга – не ворог здоров’ю. Навпаки, якщо дитина – немічна, часто хворіє, то такі тренування здатні принести велику користь, істотно зміцнити здоров’я. При цьому гартуються і такі позитивні риси, як наполегливість, цілеспрямованість, сила волі. Все це потім неабияк знадобиться в житті!

А щодо зросту, тренування зі штангою навпаки його стимулюють. Адже відомо: якщо молодій траві створювати деякі «перепони», вона навпаки росте значно активніше! До речі, в баскетбольну секцію зазвичай з самого початку відбирають високих хлопчиків та дівчаток – просто така специфіка цієї гри. Власне, що я вас переконую?.. Ще раз запрошую прийти коли-небудь на змагання важкоатлетів, при нагоді поспілкуватися з ними, і ви побачите, скільки там гармонійно розвинених, красивих фізично і духовно людей.

– Перепрошую, Наталю, це в мене робота така – задавати «непрості» питання… Бо насправді я – ваш союзник. У мене є друг – Василь Слапчук. Юнаком він потрапив на війну в Афганістан, отримав важке поранення, пересувається лише в інвалідному візку. Однак Василь не змирився з долею: здобув вищу освіту, захистив кандидатську дисертацію. Багато працює, став відомим письменником, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка та багатьох інших міжнародних і всеукраїнських відзнак. Виховав двох чудових синів – Івана та Дмитра… Так от, багато років  після того страшного поранення він постійно робив вправи зі штангою. Міг у свої 50 років підняти сто кілограмів, а вісімдесятикілограмову штангу – п’ять разів поспіль. Фактично важка атлетика врятувала йому життя!
– Ваш друг – молодець! Я можу навести інший приклад: артист цирку Дикуль одержав тяжку травму – зламав хребет. Проте, завдяки спеціальним атлетичним вправам, йому все-таки вдалося повернутися до повноцінного життя. Тепер ця мужня людина допомагає іншим перемагати недуги.

– Цікаво, а як рідні ставляться до вашого захоплення штангою?

– Чудово ставляться! Мої дві сестри – також важкоатлетки. Старша Юля – майстер спорту міжнародного класу, вона закінчила Київський державний університет фізичної культури та спорту. Народила синочка і продовжила займатися важкою атлетикою. Молодша Надя теж має спортивні досягнення. Мої рідні мешкають у селі Лебедин на Київщині. Мама, Тетяна Василівна, доглядала за моїми онуками… Свого часу тато служив на Алтаї, в Росії, де й познайомився з матусею, а коли він демобілізувався, привіз її в Україну. Я народилася 3 серпня 1981 року.

– То це старша сестра заохотила вас до важкої атлетики?

– Навпаки – я її… Тренуюся зі штангою з 11-ти років!.. Якось побачила оголошення про набір до секції, стало цікаво. Так і вирішилася моя доля.

– Як ви відпочиваєте?

– Лежачи в ліжку… Люблю читати: книжки на історичну тематику, щось філософське, наприклад, «Алхіміка» Пауло Коельо.

– Коли ж ви встигаєте?!
– Бачите, Сергію, скільки у вас неправильних уявлень про спортсменів і тренерів…

– А що ви ще любите?

– Квіти… Тварин, зокрема котів… Можу на балалайці пограти… Люблю добрі, позитивні, зворушливі телепередачі, котрі розчулюють до сліз, адже це – світлі та щирі сльози… А от алкоголю практично не вживаю – лише зрідка можу випити 50 грамів мартіні «Б’янка».

– Про що ви зараз мрієте?

– Щоб в Україні закінчилася ця страшна війна, якомога швидше настав мир і вже більше не гинули наші бійці та жителі Донбасу. Щоб люди в нашій державі жили заможніше, не заощаджували кожну гривню на продукти та ліки, могли нормально відпочивати і подорожувати світом. Звичайно, мрію, що з часом усе поліпшиться. А щодо мене особисто… Власне, у мене – ті ж потреби, що й у будь-якої жінки: аби чоловік кохав і не зраджував, у домі був достаток, а в Україні – мир! Зараз моєму сину Микиті – 10 років, донечці Ані – 6, вони вже – майже дорослі, багато що розуміють… Дуже хочеться, щоб діти виросли порядними, чуйними людьми, справжніми патріотами України. А щодо моєї тренерської роботи… Пам’ятаю, яким щасливим був Олександр Володимирович Риков, мій тренер, коли я отримала олімпійське «золото». Тепер я мрію про своє тренерське щастя!..    

 
Спілкувався Сергій Дзюба