Чернігівський мандрівник Олександр Волощук взяв участь в освяченні Ельбрусу

11.11.2011   06:36 —

Нещодавня подорож відомого чернігівського журналіста і мандрівника Олександра Волощука ознаменувалася його участю в унікальній події – освяченні найвищої вершини Росії та Європи Ельбрусу.

Олександр Волощук

Божественну літургію на горі вперше за всю 180-річну історію сходжень відслужив настоятель храму святого великомученика Георгія Побідоносця в місті Тирниауз, ієромонах Ігор (Васильєв). Подробицями цієї незвичайної мандрівки О.Волощук поділився з кореспондентом УКРІНФОРМу, щойно повернувшись додому.

– Перш за все, Олександре, кілька слів про маршрут і мету твоєї подорожі.

– Стартував я 6 червня з кримського Мангупа, а фінішував 30 жовтня в Києві. За час мандрівки відвідав Грузію, Азербайджан, Вірменію, Нагірний Карабах, Гірську Тушетію, Сванетію, Туреччину та Північний Кіпр. Головною метою моєї подорожі було ретельне вивчення життя кавказьких народів та участь у православній експедиції на Ельбрус, в яку отець Ігор запросив мене ще торік – після мого першого в житті сходження на цю гору. Священик давно мав бажання піднятися на Ельбрус і відслужити там Божественну літургію. Першу спробу зробив торік, але тоді у нього не вистачило сил.

– Як же все було цього разу?

– Узяти участь в експедиції 40-річний отець Ігор запропонував людям, які люблять гори і мають досвід сходжень: Віктору Пряхіну з Великого Новгорода, Віктору Арчвазе із Москви, Ірині Іллічовій з Калуги, диякону зі свого храму Олександру Філатову і мені. Стартували ми 15 серпня. Спершу була акліматизація, деякий час заважала негода, а потім з’ясувалося, що не всі фізично готові до підйому. Тож із шести чоловік вершини дісталися лише троє: отець Ігор, Віктор Арчвадзе і я. Решта зосталися у базовому таборі.

За час акліматизації я, тренуючись, здійснив два одиночних сходження на Ельбрус, побував на його Східній і Західній вершинах. Ну, а третій підйом був уже в складі експедиції.

Вперше ми спробували підкорити гору 23 серпня. Діставшись до сідловини між вершинами, мусили повернутися: отець Ігор далі йти не зміг. Закопавши рюкзак із церковними предметами у сніг, спустилися в табір. Через два дні вирушили знову й утрьох дісталися Східної вершини. До речі, саме туди в 1829 році було здійснено перше сходження на Ельбрус. Незважаючи на сильний вітер, ми поставили намет і відслужили там літургію. Зафіксували її на фото і відео. Почали всі приготування і службу о 13-й годині, а закінчили – близько 19-ї.

Через пізній для спуску час і погану погоду спочатку думали ночувати на вершині. Проте настоятель із цим не погоджувався, аргументуючи, що заснути на такій висоті буде неможливо через гіпоксію. Віктор Арчвадзе, навпаки, був категорично проти спуску в туман і заметіль. Я був налаштований іти, тож мій голос переважив. Тільки-но ми вирішили спускатися й зібрали речі, як небо раптом прояснилося. Завірюха припинилась, туман розсіявся, стало видно, як заходить сонце і сходить майже повний місяць. Отець Ігор зауважив: “Бачте, Боже благословення на нас зійшло”. Ще до сутінків ми благополучно спустилися в сідловину, а далі до табору йшли з ліхтарями.

– Отже, разом із торішнім підйомом, Ти маєш на рахунку п’ять сходжень на Ельбрус. Але ж це нелегка праця, навіщо стільки?

– Цікаво, що з п’яти сходжень найлегшим було перше – минулорічне. Всі наступні чомусь давалися важче. А щодо кількості… Застати гарну погоду на Ельбрусі дуже важко. Коли небо абсолютно чисте, з гори можна бачити Чорне море, вершину Арарату, донські кубанські степи, Карачаєво-Черкесію, Грузію… З усіх моїх сходжень тільки п’яте, здійснене вже після експедиції з моїм київським другом Віталієм Сторожуком, було в плані погоди найвдалішим. Під час інших хмари закривали ледь не весь краєвид.

– Двічі Ти ходив на Ельбрус сам, що, гадаю, небезпечно. Чи дозволяють це рятувальники?

– Після розстрілу в Ельбруському районі автобуса з російськими туристами (в лютому цього року), там було запроваджено режим “Зона контртерористичної операції” (КТР). У зв’язку з цим туристів на горі зараз майже немає. Якщо хто і йде на вершину, то лише північним схилом – з Карачаєво-Черкесії. З південного ж боку виставлено блок-пост, через який пропускають тільки людей із пропискою в Ельбруському районі. Для місцевого населення, яке жило завдяки туристам, це великий удар. І тому режим КТР люди розшифровують по-своєму: режим контртуристичної операції. Так от, через відсутність туристів, і рятувальників на Ельбрусі немає, вони залишаються внизу, в Терсколі. Тому жодних перепон одиночним сходженням на Ельбрус ніхто не чинив.

Відсутність туристів створювала для нас і певну проблему: на горі не було протоптаних стежок. Орієнтуватися доводилось тільки за маркуванням – вішками, встановленими через кожні 50-100 метрів. У тумані їх, зрозуміло, не видно, і тоді навіть досвідчені люди ризикують зійти з правильного шляху. Саме так трапилося і зі мною під час першого в цьому році сходження. Я йшов по пам’яті, торішньою непротоптаною стежкою, десь не туди звернув і потрапив на оголений лід. Маючи на ногах не дуже хороші “кішки”, я справді ризикував злетіти з крутого схилу вниз на каміння. На щастя, все обійшлося.

– Що з цієї мандрівки залишиться найприємнішим для Тебе спогадом?

– Перш за все, освячення Ельбрусу. Це найголовніша подія подорожі, бо, окрім гірської, я взяв і якусь духовну вершину. Після спуску в тирниаузькому храмі я вперше в житті сповідався і тепер фактично стою на шляху воцерковлення.

На друге місце поставив би відкриття нових для мене країн. Таких було три, і всі вони невизнані: Північний Кіпр, Карабах і Абхазія. Тепер, здається, я побував уже в усіх цих невизнаних державах.

– І яка з них Тобі найбільше сподобалась?

– Абхазія – надзвичайно приємна країна: чудові гірські краєвиди, гостинні люди, багато православних святинь. До речі, там я побував у найважкодоступнішій місцині – селі Псху, де мешкає близько 200 нащадків старовірів, які переселилися туди з Росії наприкінці ХІХ ст. З жовтня по квітень, коли перевал і дорогу замітає снігом, село на півроку залишається відрізаним від світу, тож дістатися туди можна тільки вертольотом. Я два дні гостював у старовірській родині, ходив із чоловіками на полювання, пізнавав сутність їхнього життя. Було надзвичайно цікаво.

Там само, в Абхазії, але вже в Сухумі, зі мною трапилась і найбільша прикрість – крадіжка рюкзака з усіма речами, зокрема – з грішми й документами. Сталося це, коли я залишив його без нагляду буквально на мить – під магазинчиком, куди зайшов поповнити рахунок мобільного. За півхвилини, ще не закінчивши поповнення, я визирнув, а рюкзака вже не було. Лише білі “Жигулі” на дорозі “дали газу”. Сухумська міліція нічим не допомогла. Виїхав я з країни за внутрішнім українським паспортом, який, за порадою абхазького міністерства закордонних справ, мені поїздом передали з Чернігова.

У Сочі, куди я потім поїхав з лекцією, друзі з центру туризму екіпірували мене повністю – такі там чутливі люди. А от фотографії, щоденник мандрівки і закордонний паспорт втрачено безповоротно. Щоденник я зараз намагаюся відновити, але багатьох деталей, на жаль, уже не згадаю.

– Чи не відбила така неприємність охоту ще колись повернутися на Кавказ?

– Звісно, ні, бо та крадіжка – не показник. А повернутися туди, зокрема, в Кабардино-Балкарію, планую найближчим часом – на початку січня наступного року. На замовлення місцевої єпархії кілька місяців житиму в тирниаузькому приході й працюватиму над книжкою про життя колишнього настоятеля тамтешнього храму – о. Ігоря (Розіна), попередника отця, з яким ми ходили на Ельбрус. У 2001 році його в церкві вбив фанатик ваххабізму, і тому о.Ігор(Розін) вважається першим священиком Росії, який у ХХІ столітті прийняв мученицьку смерть. Цілком імовірно, що років через 50 його буде канонізовано.

Книгу буде написано в новому жанрі для мене, тож цікаво себе в ньому спробувати.

– Що ж, бажаю Тобі успіху як у творчій роботі, так і в усіх подальших мандрівках. Дякую за розмову.

http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=1055502