Чому їх проводжали як героїв, а зустрічають як чужих?!

14.08.2014   13:03 — Агенцiя

Депутат Чернігівської обласної ради від Партії регіонів Анатолій Мирошниченко оприлюднив відкрите звернення до Голови Служби безпеки України, Міністра оборони України, Начальника військового-медичного департаменту міністерства охорони здоров’я, голови Чернігівської обласної державної адміністрації та голови Чернігівської обласної ради у зв’язку з ситуацією яка склалась в Чернігівському військовому шпиталі стосовно відношення до поранених військовослужбовців та інших пацієнтів закладу.

Оприлюднюємо текст звернення.

Відкрите звернення депутата Чернігівської обласної ради Анатолія Мирошниченка

Голови Служби безпеки України
НАЛИВАЙЧЕНКА Володимира Олександровича,
Міністра оборони України
ГЕЛЕТЕЯ Валерія Вікторовича,
Начальника військового-медичного департаменту міністерства охорони здоров’я
АНДРОНАТІЯ Віталія Борисовича,
Голови Чернігівської обласної державної адміністрації
ІВАШКА Володимира Олександровича,
Голови Чернігівської обласної ради
 Звєрєва Миколи Вікторовичa

До мене як до депутата Чернігівської обласної ради звернулась мати військовослужбовця, який перебуваючи в зоні АТО отримав поранення та повідомила, про бездушне, зневажливе та бюрократичне ставлення начальника Чернігівського шпиталю Олександра Слісаренка до поранених військовослужбовців.

Я особисто, опікуючись подальшим лікуванням військовослужбовця, відвідував його в Чернігівському шпиталю (в/ч А 3120) та спілкувався з ним  після його дострокової виписки.

В своєму зверненні мати відзначила, що начальник шпиталю Олександр Слісаренко зневажливо відноситься до поранених військовослужбовців, не розуміючи їх психологічний стан. За його розпорядженням в шпиталі створена несприятлива для одужання бійців психологічна атмосфера. Пораненим бійцям забороняється залишати палату та виходити на свіже повітря, обмежене спілкування з родичами та волонтерами, суворо забороняється куріння та користування телевізором.

Військовослужбовець, згідно рекомендацій свого ведучого лікаря,  мав перебувати в шпиталі до 15.08.2014 року, але 12.08.2014 року близько 11:00 його та ще одного військовослужбовця виписали із шпиталю без відома ведучого лікаря за наказом О. Слісаренка за те, що нібито в хлопців руки тхнули димом.

Поранених бійців з речами виставили з шпиталю незважаючи, що в одного були не зняті післяопераційні шви, а у іншого в тілі знаходиться не видалений осколок. Пораненим навіть не надали транспорту для проїзду до Гончарівська для отримання у мед. частині відпускного листа на звільнення додому. Військовослужбовці змушені були за власні кошти найняти приватний транспорт  для проїзду до військової частини.

Подібне ставлення до виконання своїх обов’язків керівником медичного закладу ЗС України, О. Слісаренко, деморалізує військових, підриваючи обороноздатність Української армії, створюючи негативну думку про Збройні сили у населення.

На підставі зазначеного, керуючись ст. 15 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» прошу Вас перевірити факти, викладені у даному зверненні та притягти винних до відповідальності згідно до Дисциплінарного статуту ЗС України та Законів України

Про результати розгляду даного звернення та вжиті заходи прошу повідомити в установлені законодавством терміни.

З повагою,
Депутат А.К. Мирошниченко
 

Повідомлення, яке було оприлюднене в ЗМІ області

Сьогодні, 12 серпня 2014 року, без попередження на вулицю зі стін військового шпиталю були виставлені двоє військовослужбовців, які проходили в ньому лікування після отриманих поранень біля селища Металісту, щоб поруч з Луганськом, де вони з честю виконували свій військовий  обов’язок. Олександр та Любомир, обидва уродженці Прилук, разом служили у військовій частині В1688, обидва отримали серйозні поранення і були доставлені на лікування в Чернігів до військового шпиталю, де мали пройти повний курс лікування. Але не так сталось, як мало бути.  Без попередження, ранком 12 серпня їм видали їх особисті речі і попросили покинути лікувальний заклад. На всі питання хлопців в чому причина такого ставлення – відповідь була одна –“ваш час лікування вичерпаний, і що ви будете робити далі нас не обходить і не цікавить”. Ситуацію нам прокоментував один з військовослужбовців.

Коментар:

Олександр, військовослужбовець частини В1688:

“Ми думали, що ми їдемо додому, а приїхали де відношення до нас гірше ніж можна уявити нормальній людині. Уявіть наш моральний стан, який я особисто можу оцінити на тверду двійку, постійні головні болі, запаморочення, адже окрім трьох поранень, я отримав контузію. В палатах знаходитись не можливо, запах хлорки викликає нудоту, а вийти на вулицю забороняє режим закладу.

Прогулянки дозволені лише з 14:00 до 15:00 і з 17:00 до 19:00, в той час коли на вулиці шалена спека. Зранку вийти не можливо – нас просто не випускають. На всій території шпиталю жодного обладнаного місця для паління. Розумію, що ця звичка згубна, але це зараз єдина можливість кілька хвилин відпочити морально після того, що ми пережили.

Поруч з нами знаходить чудова церква Михайла і Федора, але нам не дозволяють залишити межі закладу, навіть, щоб сходити на службу, помолитись за друзів, які зараз на передовій та поставити свічку. Навіть, у тюрмах ув’язнені мають таку можливість.

А сьогодні зранку, коли я ще не відійшов від крапельниці нас попросили покинути межі шпиталю і їхати звідси, хоча ще в понеділок лікар сказав, що раніше п’ятниці нас виписати не зможе. Я сказав, що мені ще зле після крапельниці, що Любомиру досі не зняли шви, але нам сказали, що якось впораєтесь і що їм байдуже звідки ми до них приїхали. Коли ми вийшли за ворота закладу нам повідомили, що машина з Гончаровську теж не приїде за нами. Добре, що є друзі в Чернігові, трохи скинулись з Любомиром грошима, які залишились  і поїхали в Гончарівськ, а звідти нам вже дали машину і повезли додому.

Щоправда я поїхав в Ніжин, де живе брат. В нього дружина медик і я вирішив не ризикувати і залишитись на кілька днів під наглядом фахівця. Любомир поїхав в Прилуки, йому ще шви необхідно зняти.  В мене від цього сльози на очі навертались, відчув себе не потрібним, зайвим, якимось баластом для когось.

Чому нас як героїв проводжають, а зустрічають як чужих. Я хочу спитати людину, яка прийняла рішення виписати нас і виставити за ворота, чому ви ховаєте  своїх дітей, а ми воюємо, втрачаємо здоров’я та життя за вас, а ви відноситесь до нас, як не до людей. Нам не треба шукати сепаратистів на Сході, вони є тут, у нас”.