Хоч бачить око…

23.03.2012   14:12 — Агенцiя

Після Кучминого указу “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” жителі Сухополової, як і всі селяни України, змушені були реорганізувати своє господарство. “Жовтень” став ПСП “Сухополова”, яке згодом перетворилося на товариство. Однак і воно не встояло перед запущеним механізмом руйнації і врешті-решт “спочило в Бозі”.

Та залишило по собі досить потужний і привабливий майновий комплекс, який різноманітні орендарі стали добивати, а невідомі особи – розтягувати техніку, розбирати донедавна добротні тваринницькі приміщення тощо. Селяни, покоління яких мозолями створювали своє квітуче господарство, не могли байдуже за цим спостерігати. Житель села Полова, що входить до Сухополов’янської сільської ради, Микола Сич із братом Василем вирішили скористатися своїм законним правом на отримання майнових паїв у натурі. Їх приклад захотіли наслідувати ще кількадесят односельців. Та тільки як це зробити на практиці?

Щоб усе було юридично правильно, Микола Сич звернувся за роз’ясненням до Г.Мирводи – тодішнього заступника начальника Прилуцького районного управління агропромислового розвитку. Однак із його консультації майже нічого не зрозумів, тож змушений був поїхати за кількасот кілометрів у Чернігів, в обласне управління агропромислового розвитку. Там чоловікові пояснили, що по закону він має подати заяву до комісії з вирішення майнових питань, яку повинні були утворити у процесі реформування в Сухополовій. Після її розгляду комісія має винести клопотання на обговорення загальних зборів співвласників майна колишнього колгоспу “Жовтень”. Проте можна (так, пояснили, навіть краще) відразу звернутись із заявою про виділення паю до сільської ради. Вона, мовляв, знайде, кому її переадресувати. Так люди і вчинили.

– Сільський голова Сухополової Сергій Проценко прийняв нашу заяву лише після того, як я сказав, що проконсультувався з юристами обласного управління, – розповідає Микола Сич. – Та відповідь забарилася. Знову пішли до голови, а він: “Заява написана неточно”. Так, кажу, Сергію Миколайовичу, ви ж самі продиктували, як її написати. Ось у мене і чернетка залишилася. “Ми не є підрозділом колишнього колгоспу, а тому ви звертаєтеся не за адресою”, – було сказано. Пишемо другу заяву, вже до комісії з вирішення майнових питань колгоспу “Жовтень”. Знову надсилаємо в сільраду, бо ні членів тієї комісії, ні їхніх адрес ніхто не знав. Минає місяць, другий – анічичирк. Пишемо прокурору, і аж потім отримуємо офіційну відповідь, з якої випливає, що ми “із заявами встановленого зразка не зверталися”. Ось тобі й маєш! Наша заява була ж зареєстрована у сільраді!

Довго і наполегливо довелося М.Сичу висиджувати у приймальні сільради, аж поки секретарка не змилостивилася і “по пам’яті” не назвала членів таємничої комісії. Відтак М.Сич сам зібрав цих осіб, а питання виділення майна у натурі нарешті було вирішено винести на розгляд загальних зборів власників паїв. Скликали їх кілька разів, але безуспішно. Майно ж бо числиться і за померлими, і за тими, хто виїхав на заробітки, і за тими, кому вже важко дійти до місця проведення зборів. Зрештою, у Сича склалося враження, що нікому, окрім нього та ще кількох ентузіастів, доля майнових паїв не боліла. Тому й не докладалися належні зусилля для того, щоб таки провести загальні збори. Або ж навпаки: доля колгоспного майна була вже заздалегідь вирішена, й не передбачалось, що хтось із колишніх колгоспників отримає свою частку.
Доказ саме такого повороту – дії чиновників, коли майном колишнього колгоспу “Жовтень” зацікавилася потужна аграрна структура – ТОВ “Агрікор”. Йому було виявлено максимум уваги і запопадливості. На загальні збори, де вирішувалося питання продажу “Агрікору” частини майна, людей спеціально звозили. З розмахом було проведено і кампанію видачі довіреностей від тих, хто не зміг з’явитися особисто. Після цього ласі шматки колишньої колгоспної власності, які жителі села на громадських засадах кілька років охороняли від розору, дісталися великому бізнесу. Нині сільський голова С.Проценко та уповноважена з майна господарства Н.Карабліна закидають М.Сичу та його товаришам, що вони, мовляв, не доклали належних зусиль для того, щоб заявити про свої майнові права.

Не добившись свого у селі, М.Сич та його односельці звернулися до Прилуцького міськрайонного суду із позовом про виділення належного їм майна в натурі. Однак суд відмовив їм, мотивуючи своє рішення тим, що таке питання вирішується зборами пайовиків. Водночас суд окремо наголосив, що майно, на яке претендують кілька десятків селян, дорожче їхнього трудового внеску. Тобто сидіть і не рипайтесь. Апеляційний суд Чернігівської області, до якого дійшли селяни, розсудив інакше. Він зробив висновок, що суд першої інстанції не залучив як відповідачів усіх співвласників майнових паїв, а тому повернув справу на новий розгляд. Після цього Прилуцький суд зажадав від позивачів у 15-денний термін надати імена та місця проживання всіх 604 співвласників. А де їх узяти? Лише в уповноваженої Ніни Карабліної. Суд міг би й сам витребувати ці документи, однак вирішив перекласти це непосильне завдання на селян. Чим прирік їх на нове ходіння по муках.
За словами М.Сича, Н.Карабліна так і не надала йому ні списків, ні документів, що підтверджують її права як уповноваженої у селянських справах, ні стосовно зборів із продажу майна “Агрікору”. Хоча звертався до голови комісії не як простий смертний, а як депутат Прилуцької райради. Згодом орган самоврядування навіть ухвалив окреме рішення щодо ситуації з майновими паями колишнього колгоспу “Жовтень”, але й воно не вплинуло на ситуацію. Необхідних документів Микола Сич так і не отримав.
Ні сільський голова С.Проценко, ні Н.Карабліна так і не змогли мені пояснити, чому. Ба вони навіть стверджували, начебто надали Сичу всі документи. Тільки довести, що справді це робили (копією листа, зареєстрованою в сільраді відповіддю), не спромоглися.

Колишні колгоспники, які мають законне право на пай, так і не отримали майна. Схоже, у державі робиться все, щоб колишнє колгоспне добро віддати не їм та їхнім спадкоємцям, а новітнім агроформуванням. Законодавство ніби навмисне написано так, що на практиці витребувати майновий пай у натурі селянинові неможливо. Чиновницька рать тільки робить вигляд, що допомагає простій людині. Насправді вона працює на великі бізнесові структури. Кілька років селяни Полової билися, як риба об лід, та у Прилуцькому районному управлінні агропромислового розвитку їм не надали навіть консультації. На суді чиновники виступали проти селян, хоча добре знали: ті захищають свої законні права. Міліція і прокуратура на прохання селян перевірити, куди дівається їхнє майно, відповідали звичними відписками про відсутність криміналу. А деякі засідання суду проводилися без повідомлення позивачів. У найбільшому в області після Чернігова місті Прилуки не знайшлося адвоката, який би взявся допомогти пайовикам. Либонь, вважали справу програшною і не хотіли зв’язуватися з владою. А заїжджі захисники швидко відмовлялися від клієнтів – простих людей.

Історія полов’янських селян, які так і не стали ні заможнішими, ні щасливішими, ще раз підтверджує: аграрні реформи попри палкі запевнення їхніх ініціаторів та організаторів задумувалися не для добробуту основної маси населення, а для вигоди окремих осіб та великого бізнесу, у якого і влада, і гроші.

Литвиненко Наталія, "Сільські вісті"

 http://www.silskivisti.kiev.ua/18775/print.php?n=12659