Інформ-агенція «Чернігівський монітор»: RSS Twitter Facebook

Інформ-агенція «Чернігівський монітор»

Субота, 15 серпня, 14:45:56

Різдв’яні втіхи і образи Василя Нечепи

14.01.2015   08:19Агенцiя

У новому підручникові української мови за 9-й клас з’явилась цікава сторінка: «Кобзар Нечепа і в Америці - кобзар». Хвиля Десни попросила народного артиста України, лауреата національної премії імені Тараса Шевченка, чернігівця Василя Нечепу поділитися своїми думками про його творчість і про сьогодення. Ось його розповідь, майже без купюр, за ним записана при куті святій, запаленій свічці і склянці доброї нечепинської чаги…


Хто кат, а хто брат? (кобзарські роздуми)

Завершився 2014 рік, рік воєн і страйків у різних кінцях світу, які не припиняються, рік національних визвольних змагань в Україні, втрат та сподівань. Рік 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в історії України є особливим, він знаковий і дуже важливий. Його можна назвати ще й українським. Ми розпочали наводити українські порядки на своїй землі. Роботи тут багато - робити не переробити… Швидко не зробиш. Український ренесанс, який ми розпочали у 2004 році на Майдані, набрав всесвітнього розголосу та підтримки. Тим часом підросло нове покоління українців, котрі вже добре знають свою історію і культуру. Падають тепер пам’ятники тиранів-катів.

Наші змагання особливі, це – прагнення свободи, війна між добром і злом. Як відомо, у війнах нічийного результату не буває, і правда врешті-решт перемагає. У минулому столітті ми під Крутами головорізів розбили, а от Київ тоді не захистили: вірні ленінці у столиці велику різанину провели, як оце у нас тепер на сході. Тоді дідів наших «розвели по повній програмі». Брест-Литовську угоду було підписано і в крові потоплено. Запрошую приїхати до Крут 28 січня для вшанування героїв, де я впродовж десятиріч співаю на засніженому граніті.

Тепер угоду з Європою ми знову підписали. Не обійшлося без крові. Так воно, на жаль, завжди ведеться, клумби свободи поливаються молодою патріотичною кров’ю. Хочеться, щоб крові цієї було якнайменше. Велична пам'ять про героїв сьогодення лишиться у піснях та численних мистецьких творах, закарбується у граніті. Минулого року разом з Іваном Зажитьком ми створили і присвятили Небесній сотні пісню на слова Миколи Махінчука «Не зрадь, мій сину, матір Україну» . Я співаю її у супроводі Національного академічного оркестру народних інструментів під проводом Віктора Гуцала.

Люди все більше розуміють, хто на нашій землі впродовж століть був катом, а хто братом. «Зрадники» ставали героями України, а ті «герої» відповідатимуть за свої вчинки. З п’яти президентів України двох ми вибирали, а трьох призначав Кремль. Ще не відповіла та трійка за злочини, вчинені за їх правління. Я пропонував Віктору Ющенку замінити слово «Президент» на слово «Гетьман», бо щось не дуже щастило з «президентами». Але ж як він міг щось змінювати, коли і Парламент (Верховна Рада), і Кабмін за його правління були прокремлівськими? Тоді співав і зараз співаю: «по голівці можна й бити, а не тільки гладити».

Зараз можна ініціювати таке: так як ми держава гетьманська, закон і правопорядок шануємо, то порядок наведемо лише тоді, коли, як за доби козацької, в селі будемо обирати сотника, в області - полковника, а у столиці - гетьмана. Це таке самоврядування, як за батька Махна, проти якого вперше у світовій цивілізації головорізи організували перший в Україні голодомор у 1920 році. Таким чином тоді придушили козацьке повстання.

Правду про українців-козаків берегли і несли людям зрячі й незрячі кобзарі. Від них навчився і я, і вже 32 роки кобзарюю. На широкій сцені - з 1967 року. Не по закордонню працюю, як деякі «мудреці» мені закидають. Я завжди сіяв і сію зерна правди на своїй землі, як це робили кобзарі в усі часи. Кобзарювати на окупованій землі завжди було нелегко і небезпечно. Сто концертів на рік співаю, ще працюю у Чернігівській філармонії.

Згадую, коли прийшов до філармонії, там треба було здавати концертну програму художній раді і виконувати її. Працювали у філармонії лише ті, хто це робив. Так було до самої нашої, так званої, незалежності. Всі секретарі парткомів всіх концертних організацій при орденах і при найвищих званнях. Коли вождя їхнього в концертних програмах славити припинили, то і гастролі в Україні відмінили. Відмінили художню раду в Міністерстві і в обласних центрах. Співайте, грайте і танцюйте що хочете, лише самі собі вдома. Їздити на гастролі не треба, бо там люди великим загалом до залів збираються. Отака політика була.

Та українська справжня культура міцна і життєствердна! Два роки тому, пам’ятаю, закарпатський народний хор хтось із донецьких запросив з концертом у Донецьк. Цей славний колектив я добре знаю. Вони там великий фурор учинили. Розповідали мені з гордістю, як їх зустрічали, шанували і майже на руках у дорогу з гостинцями випроводжали. Домовлялися, що на Закарпаття приїде колектив з Донецька, а згодом знову вони співатимуть для шахтарів. Та ніхто нікуди не поїхав, бо почались роздори і розборки: «Хто дозволив?!»

Гастролюю постійно, намагаюся це робити за свої кошти, тоді заборонити ніхто не зможе. Постійно планую поїздки Україною. В черговий раз мене кличуть до Закарпаття. У тому казковому Закарпатті живуть гостинні і вдячні глядачі, які збираються на мої концерти, організовані у найпрестижніших залах. Співаю для них з великим задоволенням, розповідаю про сучасну і давню українську культуру, про Батька Тараса, сивокосу Маму Україну, прадавні традиції України, її славних синів і дочок.

Під час кожного приїзду мене запрошують у студії всіх телеканалів, обласної телерадіокомпанії. Телевізійне мовлення за Карпатами ведеться різними мовами для українців, словаків, угорців, румунів, росіян та інших національних меншин, які компактно живуть там, але ми, на жаль, бачити й чути закарпатців з-за гір не можемо через технічні причини. Вони теж дещо обмежені в кількості інформації з «великої» України, тому відчуваю, що мені та іншим українським митцям варто повніше і частіше задовольняти таку культурну потребу людей.

Мої розповіді з піснями цікаві і дітям, і дорослим. Якось приїхали ми з Михайлом Беленем у село Великі Лози, славне своєю історією, куди приїжджали і працювали відомі люди, наприклад, Ферец Ліст писав свої геніальні твори. У центрі села біля магазину зібралися літні люди. Вони одразу мене впізнали, і відбулася цікава розмова. Я розповідав і розпитував, мені завжди подобається спілкуватися з людьми, які цікавляться історією свого народу. Це те, що людей гуртує, формує націю і додає гордості за свій народ. У Чернігові, де я сорок п’ять років співаю, впізнають далеко не всі, бо глядацька аудиторія філармонії, з якою спілкуюся найчастіше, у трьохсоттисячному місті невеличка, культурологічні телепередачі за українською тематикою стали рідкістю, та й запрошують мене до телестудій дуже рідко.

Обласне чернігівське телебачення за своє існування не запросило мене жодного разу, навіть не знаю, чи є у них студія для запису. Але дуже часто на телеекранах з’являються «майстри», яких уже й показувати не можна, бо схожі вони не на професіоналів, а на якихось збоченців. Але. Є серед чернігівців зацікавлені шанувальники, які знають співані мною пісні напам’ять, бо я часто наживо співаю і веду розповідь у радіостудії обласного радіо. Я дуже вдячний радійникам, які постійно запрошують мене, аби розповісти про славних ювілярів Чернігівщини та про різні мистецькі програми. Газети теж друкують матеріали про мої поїздки та авторські концертні програми. Ще інколи мене показує міське телебачення, минулого року навіть вперше на «прямий ефір» запросили. Дякую Чернігівській міській телерадіокомпанії.

Я завжди прошу, щоб робили українські програми, показували українських виконавців, які українською про Україну співають та розповідають. На наших столичних телеканалах показують одного, або двох, так званих, наших виконавців, а вони вже давно не наші, продані, котрі мекечуть, і скиглять там, а ціле покоління молодих талановитих виконавців ми не бачимо і не чуємо. В усіх демократичних державах національні та державні ЗМІ працюють на націю. Є і безліч цікавих програм для іноземців мовою свого народу.

Зацікавленого слухача я, як зрячий кобзар, бачу одразу. Нещодавно виступав у Київському університеті «Крок» перед відвідувачами фотовиставки «Шевченкіана» справжнього козака Миколи Черепа. Там нам французи вручили запрошення до Парижу з цією виставкою та концертом. Вже і квитки з броньованим готелем нам вручили. Це було дещо несподівано, але ж треба якось все встигати. Тому свої виступи, участь у заходах і творчі поїздки за межі України планую заздалегідь. Знаю, що доведеться знову поспішати з-за кордону додому в кінці березня до дня народження Леоніда Пашина, фронтовика і творця Заслуженого хору «Десна».

30 березня 2015 року виповнюється 90 років від дня його народження. Хор, створений маестро Пашиним понад шість десятиріч співає на радість людям, а його самого з філармонії вижили, капелу бандуристів, якою керував, розігнали. Тепер ми відновили капелу у філармонії.

Дякуючи Богу, восьме десятиріччя у Чернігові немає відкритої війни. Скільки військових «героїв», справжніх і несправжніх генералів з орденами і медалями з’явилося в Україні після Другої світової війни, то це якийсь жах! Зараз, як ніколи нам потрібна сильна армія. Чекаємо на прихід у військові частини справжніх професійних патріотичних командирів. Рік, що минув важливий тим, що в Україні народилось українське військо. Це вже не красне військо, а народне, де вояки знають кого захищати і куди наступати. Перемогти таке військо неможливо. Весь народ вболіває і допомагає йому.

Нещодавно у Чернігові вшановували Народного художника України, фронтовика Анатолія Шкурка. Йому виповнилося 90 років. Я мав честь теж вітати ювіляра під час затишного художнього свята, влаштованого у Чернігівському художньому музеї. Вітали Анатолія Ничипоровича і голова Чернігівської обласної ради, голова департаменту культури ОДА, знані художники, митці, рідні, друзі і шанувальники. Згадували про різне. Наприклад, як у 1943 році молодий козак Шкурко добровольцем пішов на фронт, щоб звільнити Україну, а потім уже, як і мріяв, став художником. Так і сталося.

Співали і вітали художника-фронтовика. Голова Чернігівської обласної ради нової демократичної, патріотичної генерації Микола Звєрєв поздоровив ювіляра, звернувся і до мене, дякуючи за виступ і безпосереднє спілкування, бо раніше чув мене лише по радіо та читав у газетах. За всю свою концертну діяльність до святкових концертів в обласному театрі мене запросили, здається, два рази, а на східцях театру, на майданах та віче я співаю постійно. Говорили принагідно зі Звєрєвим про різне. Обговорювали і потребу та можливість перейменування вулиці Щорса на вулицю Леоніда Пашина. Адже тепер ми вже добре знаємо, хто з них герой, а хто кат і терорист.

Багато чого треба зробити. А найперше, що ми повинні зробити – пам’ятники катам прибрати. Згадаймо, що французи, німці, інші завойовники, коли відступали, то і знамена свої забирали. А тут такі «брати» завелись, що ніяк відступити не хочуть. Хоча, які ж вони «брати»?! Вони як оборотні помираючого царства. Чи може сусідка, в нашому випадку держава з жіночим ім’ям бути «братом», та ще й старшим?! Наша сусідка – то царство якихось варварів. Якщо послухати професійних істориків від тієї ж нашої сусідки, то вони тепер відкрито заявляють що ні Росія, ні столиця її не має жодного відношення до слов’янства. Треба уважно вивчити карти Чернігівської губернії та Чернігівського князівства. На них добре видно, де проходять наші з сусідкою кордони. Все що за межами князівства – землі сусідки. На тих землях проживає дуже багато самобутніх народів, культуру яких треба зберегти.

Отакі , як зараз в Україні «еленери» та інші «енери», сусіднє царство створює на різних землях впродовж століть. У 1478 році опричники царя Грозного вирізали величне слов’янське місто Новгород і приєднали до царства свого від Чернігівського князівства. Польський король згодом місто обложив, щоб повернути в європейський простір, але повертати було нікого. Живих лишилось лише півтисячі людей. У 1953 році «царство» танками накрило студентський майдан у Будапешті. Тоді ордени та медалі своїм воякам розвішували відрами. У наші дні ордени від сучасних «царів» розвішують і роздають за те, що вбивають молодь на майданах.

Ми ще пам’ятаємо слова СРСРівського гімну про те, що «навеки сплотила Великая Русь». Слова того гімну наші сусіди замінили зразу, коли першими про свою незалежність оголосили, а ось музику лишили. Тепер щоранку в Росії можна почути марш кубанського війська Миколи Лисенка. Свій гімн сусідка за сто років не створила та й мови своєї не має, руською користується. Партія «єдіная и нєдєлімая» нікуди не зникла. Лише називається час від часу по-іншому. Вона і досі в Росії при владі, але складається враження, що кінець її приходить.

Українці ж об'єднуються в українські патріотичні партії. От як кордон збудуємо, катів приберемо, будемо починати відлік своєї незалежності. Тоді за мову, за символи, за кордони, за героїв наших наші онуки гинути не будуть. А поки цвіт нації гине на фронтах неоголошеної війни.

Оце вже за п’ятого президента на шляхах по всій Україні майорять великі плакати «Любіть Україну!» Але що таке Україна? З таким запитанням я звернувся колись до Президента Ющенка. До того президента, якого всенародно обирали ми, українці. Варто було б розповідати більше у світі, що українці не схожі на дикунські племена, де могли обирати собі вождя, щоб потім його з’їсти. Мабуть нам, українцям варто своїх обраних лідерів більше поважати й шанувати без дикунських зазіхань. А тоді у розмові з Ющенком я просив ввести у виховні та навчальні програми від дитячих садочків до вищих навчальних закладів правдиве українознавство. Дві години в кабінеті президента обговорювали вже напрацьовані пропозиції з впровадження українознавства в освіту. Я і проект указу на засідання приніс. У засіданні брали участь керівники секретаріату і як глухонімий тодішній міністр освіти. А через два дні потому чув, як путінець Медвєдєв із Севастопольського корабля погрожував нам війною. На різноманітних сайтах з’явилось понад 3 тисячі різноманітних повідомлень. Як нас там тільки не називали: і хортами, і чортами, і козаками-характерниками, які у вовків перетворюються у болотах конотопських…

Ось, виявляється, чого бояться наші вороги. За дорученням Ющенка було зібрано колегію міністерства освіти, де за одноголосним рішенням були розроблені і узгоджені пропозиції про введення українознавства в освіту. Потім я постійно зустрічався з Віктором Ющенком, інформував його, як просувається справа. Та через деякий час з міністерських проектів цей документ було прибрано і до сьогодні не знаю, де він. Так ніхто мені тоді і не пояснив, хто в Україні може усувати президентські укази. Нічого з того тоді не вийшло, а одна учителька носівської школи проспівала з цього приводу мені один куплет: «Піду втоплюся у річці глибокій…».

У шкільну програму ввели пісні синочка міністрового, а згодом почали з теле- та радіоефіру прибирати все українське і те, що про Україну нагадує. Хоча при проукраїнському президентові Ющенку я вів на Національному радіо разом з Олесею Білаш авторську передачу «Діди наші славні», разом з ним заснували фестиваль бандурного мистецтва. Було вшановано славних кобзарів України, зазвучала кобзарська пісня у центральних столичних залах і по всій Україні, на радіо, телебаченні. При попередньому президенті все це дуже швидко прикрили. У деяких телевізійних передачах, матеріалах про мистецькі заходи, які я відкривав, лише поли від моєї свитки бачив. Тепер знову Олеся Білаш веде радіопередачі на державному радіо.

Нещодавно українці самі обрали собі знову проукраїнського президента. При Петрові Порошенку мене почали запрошувати до столиці, на радіо, до участі у мистецьких заходах. Я маю надію допрацювати і дожити до тих часів, коли всі ЗМІ будуть працювати на Україну. Якщо це відбудеться, ми дуже швидко позбудемося паразитів, які віками живуть у наших тріщинах. Коли українці об'єднуються, ці тріщини зникають, а з тріщин зникають паразити і кати нашого народу.

Будемо достукуватись до високих урядових і президентських кабінетів Петра Порошенка, піднімати рівень культури й освіти в Україні, бо це найміцніше підґрунтя для економічного росту країни і зміцнення держави. На долю цього Президента-Гетьмана випала визвольна місія, відповідальна і глобальна. Під час війни треба міцніти, бо з однією булавою не переможеш. Об,єднуємо свідоме військо і перемагаємо разом! Нестимемо і примножуватимемо славу наших попередників до найвіддаленіших країн світу.

Українці об’єднаються (кобзарські мандри)

До автономної області Мурсія в Іспанії я збирався давно. Понад десять років спілкуюсь з вчителькою і просвітителькою Ларисою Пономаренко. Вона створила там українську суботню школу «Лідер», очолювала асоціацію українців регіону «Мурсія». Перед виїздом до цієї екзотичної місцини у мене відбувся несподіваний концерт. Мене запросили до найбільшого цвинтаря в Мадриді. На початку листопада там поминають своїх рідних. Саме в цей час вшановували пам’ять дуже знаного в Іспанії і за її межами українця Теодора Барабаша! Про цього Барабаша я дізнався в Україні, коли Президент України Віктор Ющенко вручав йому високу нагороду.

Старої еміграції, такої як в Канаді, Сполучених Штатах Америки та інших державах, в Іспанії немає. Теодор Барабаш здобув хорошу освіту, багато працював і став там дуже впливовою людиною. Навіть очолював золотовидобування цього королівства. Дуже багато робив для підтримки студентства, а коли років п’ятнадцять тому до Іспанії поїхали тисячі українців, саме він і допомагав їм у легальному облаштуванні, проживанні, наданні та пошуку роботи. Допомагав молоді вступати до вищих навчальних закладів.

Після відправи отця Української греко-католицької церкви мене попросили заспівати на цвинтарі молитви та пісню про Морозенка. Вечоріло й морозило, але були присутні дружина та дочка Барабаша, і відмовитися я не міг. Зазвучала кобза, яку чули на землі і в небесах. Дружина Теодора, стара іспанка, під час співу плакала, а потім довго дякувала за таке ставлення до її чоловіка.

За моїми спостереженнями, літо в Мурсії таке ж як і в Австралії. Якщо хтось хоче побачити природу Австралії і її літню погоду, їдьте в Мурсію до Іспанії. Це значно ближче. Дерева і кущі - як в Австралії. Там влітку – до 45 градусів по цельсію, тому місто називають пекельною долиною або ще називають ямою. Красива ця яма. Коли вночі подивитися на неї з гір – то ніби розсипане казкове намисто. Багаті іспанці споглядають цю красу зі своїх розкішних домівок у горах. Та більшість іспанців живуть у місті, в долині. За останні 10-15 років у цю долину прибуло понад вісім тисяч українців. Вони створили для своїх дітей унікальну справжню школу, де працюють учителі з відповідною освітою. У цій школі я вже наспівався вдосталь.

За два дні провів там сім уроків-концертів. Обспівав усіх дітей з дитсадка до 11 класу. За попередньою домовленістю батьки фільмували весь концерт. Я дарував дітям свої компакти з книжечкою «Від Мезину до Майдану». На цьому диску записане звучання інструментів з Мезину, які були виготовлені з кісток мамонтів. До цього часу у світі нічого подібного ще не виконали.

15 тисяч років до Нашої ери в Україні у селі Мезин грали на орнаментованих пофарбованих інструментах. Такого не вигадаєш. Тепер і в Іспанії українські діти знають з якої казкової землі вони туди приїхали, а ті, хто уже там народився - дізналися про Батьківщину їх батьків та дідів. Домовилися з дітьми, що вони будуть жити щасливими і здоровими, бо будуть любити свою Україну, берегти та примножувати славу своїх пращурів, де б вони не жили. Батьки пообіцяли зробити копії відеофільмів для дітей, щоб вони бачили себе у шкільні роки і пам’ятали, про що мовилося на нашім уроці-концерті, і про що співають.

На цьому ми і попрощалися зі школярами до весни. Я був у Іспанії, коли там збирали голоси за відокремлення Каталонії від Іспанії. Відокремлення не відбулося, хоча 30 відсотків і назбирали. У Мурсії придбали українці у парку біля університету шматок землі, назвали її алеєю Тараса Шевченка. Це у парку Адріано Бюдеса. Поруч вокзал, університет з консерваторським відділом. І взагалі, місце дуже красиве і доглянуте. За природою іспанці доглядають дуже старанно. Доглядають і охороняють.

Туди повезу у березні вербу. У мене в Носівці у дендропарку росте верба з тієї верби, яку садив Тарас Шевченко в Кос-Аралі. Я підготував декілька гілок і вони проростають у мене в квартирі. Там у парку треба поставити ще й пам’ятник Тарасу Шевченку. Зараз домовляюся в художній академії у Києві. Бажаючи скульптори можуть долучитись до цієї роботи. Організую перевезення і встановлення пам’ятника. Ще й автора підпишемо золотом.

Красива Мурсія і вся Іспанія красива: гори, моря та поля з ріками та лісами… Далі я подорожував до Мадриду та міста Толєдо, де виступав у школах. Місто Толєдо – це стара столиця Іспанії. Нічого подібного ніде у світі не побачите. Тут збереглися величні будівлі різних культур. Ще з другого століття до нашої ери. Ріка Тахо омиває з трьох сторін це місто-фортецю, де на самій вершині гори стоїть королівський палац. До цього палацу з усіх боків ведуть мощені камінням вулички. Кожний будинок збудований як фортеця. Чим вище піднімаєтесь, тим вужчі вулиці. На горі ширина вулиці не дозволить проїхати легковим автомобілем. Часто любителі швидкої їзди просто застряють у вуличках. Тоді поліція відбуксовує автомобілі.

Місто Алкоркон розташоване в межах Мадрида. Там - найбільша українська школа (250 дітей). В цій школі відбулася посвята в козаки, понад тридцять дітей демонстрували свої знання про козацькі традиції. На завершення цього обряду я співав козацьких пісень, вручав козацькі посвідчення. Після завершення свята співав концерт у переповненій залі. Через кілька днів мені багато телефонували, вітали і дякували. Подякували мені і школярі. Директор школи надіслала подяку і повідомила, що діти з батьками провели ярмарок, збирали кошти на допомогу бійцю АТО, який втратив ногу. Там ми і відкрили рахунок, на який будемо збирати кошти. Цим рахунком зможуть розпорядитися лише діти, коли я відкрию рахунок, в якійсь лікарні, яка візьметься за виготовлення дуже складного і дорогого протезу.

У Мадриді українські школи є ще в православній та греко-католицькій церквах. Наступного приїзду піду у ці школи. До школи дітей ведуть у вихідні. Іспанці радо надають українцям свої церкви для шкіл. Згодом громади збудують свої церкви, точніше - свою церкву. На мою думку, в буремні часи і церкви наші об’єднаються у єдину помісну церкву. Згадаймо, що унія, впроваджена в козацькі часи, принесла слов’янам розбрат та багато горя.

У центрі Мадрида найбільший пам’ятник Сервантесу з його героями: Дон Кіхотом на якійсь замученій конячці та Санчо Панса на розкішному віслюку. Я мав надію знайти там і пам’ятник Франко Баамонде (1892 - 1975). Це той іспанський «бандерівець», який у 1936 – 1939 роках керував націоналістичним повстанням. Тоді Кремль надсилав і туди добровольців, як оце тепер у Луганськ, чи Донецьк. Нам у школі на уроках історії розповідали про героїзм наших пілотів та інших військових, а мій учитель Олександр Сопіга розповідав мені, що ніякого героїзму там не було. Просто вбивали свободолюбивий іспанський народ. Вбивали, вбивали, та й програли.
Отже ж і виходить, що іспанські діди своїм онукам державу збудували, а наші діди нам не збудували до сьогоднішніх днів. Жодної перемоги у війні наші прадіди не здобули. Хоча були славні перемоги у битвах, були видатні полководці. Після розпаду Київської князівської Русь зазнала занепаду. Але ж платив нам Константинополь податки! У 1110 році Князь Олег переміг і свої правила встановив. Київ, Чернігів, Любеч та Переяслав данину отримували. А 360 років тому в тому Переяславі нам ярмо одягли московити. Замість виборів тюрми збудували. До переяславських угод в Україні не було жодної тюрми.

Тепер, аж на Майданах ми це ярмо розірвали. Про таке я в школі старшокласникам розповідаю. Ми повинні своїм онукам збудувати державу. Прийшов час перемогти над катом. Тепер Україна ніби на якихось великих вагах - куди спільнота наша переважить у центрі Європи: чи в бік Заходу, де демократія і процвітання, а чи в бік сходу азійського, де смута і катування? Саме в наші буремні дні в Україні народ перетворюється в націю, і вибір буде за нами.

Коли з Іспанії налаштувався вертатись додому, надійшли раптом запрошення з Португалії, Чехії та Італії. Я вже мудрував їхати через Рим до Праги, та несподівано потрапив до Мілану. Це по дорозі до Риму. Там мене зустріли, і далі я вже нікуди не бажав рушати. У греко-католицькому храмі українці проводили вшанування жертв голодомору. Службу проводив владика Української греко-католицької церкви з Риму разом з численними отцями з Ватикану та багатьох міст Іспанії та з поза її меж.

У переповненій залі, де зібралися тисячі парафіян, мені було доручено співати молитви, а потім і невеликий концерт. Співав я ще й на обіді кілька пісень. Такого виступу під час служби Божої я не пригадую за все свої кобзарювання. Там же мене запросили до міста Новара, де вже організовано дві українські школи.

Впродовж тижня я зміг мандрувати по Мілану. Вражають історичні пам’ятки і храми. Оперний театр Ла Скала з вулиці зовсім не примітний. Зразу до зали мені потрапити не вдалося, було зачинено наглухо. До музею вхід був відкритий. В цьому театрі виступали всі видатні співаки світу. На його сцені відспівав свій останній концерт Анатолій Солов’яненко. У Мілані проходив міжнародний симпозіум кардіологів. Організатори симпозіуму запросили з концертом нашого славетного співака. З усього світу їхали люди: одні – на симпозіум, а інші – на концерт нашого славного співака. Це був тріумф Анатолія Солов’яненка, життя якого скоро після того виступу, на жаль, завершилось.

Мілан завжди відігравав і зараз відіграє велику роль в історії Італії. Його географічне положення є своєрідним буфером країни. Тут свого часу правив диктатор і творець фашизму Беніто Мусоліні. Саме він у 1919 році заснував фашистську організацію. В тридцятих роках разом з Кремлем придушував іспанське народне повстання. До 1943 року разом з Гітлером вів війну проти людства. Лишився залізничний вокзал, який був збудований за його наказом. Такого за розміром вокзалу не знайдете в усьому світі. А поруч розташований парк, в якому італійські партизани повісили його у 1945 році. У Мілані свою геніальну музику писав Джузепе Верді, творив Леонардо да Вінчі. Знайшов я і пам’ятник Джузеппе Гарібальді, який об’єднував землі королівства в одну державу. Мав великий авторитет серед людей. Бачимо, що й італійські діди своїм онукам державу збудували. А наші – ні. Тому настав час, певно, нашому поколінню виправити несправедливість.

Настав час показати себе в часи новітні, довести, що ми, правнуки Тараса Шевченка, можемо об’єднатись, і тоді нас, українців, ніхто й ніколи не завоює. Багато у світі я бачив різних країн з красивими краєвидами, але кращої землі, на якій живемо, – нема.

Останні новини Чернігівщини

Чернігів: на перехресті Доценка/Космонавтів з 17 серпня - дорожні роботи з перекриттям руху автотранспорту

Чернігів: на перехресті Доценка/Космонавтів з 17 серпня - дорожні роботи з перекриттям руху автотранспорту 14:42

У Чернігові з 8.00 год. 17 серпня по 22.00 год. 4 вересня на перехресті вул.Доценка та вул.Космонавтів проводитимуть комплекс ремонтних робіт. На цій ділянці відповідно до проєктного рішення облаштовуватимуть, зокрема, круговий рух автотранспорту.

Зафіксовано 20 нових випадків захворювання COVID-19

Зафіксовано 20 нових випадків захворювання COVID-19 14:40

За інформацією Управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА станом на 11 годину суботи 15 серпня в області виявлено 20 нових випадків COVID-19.

“Jazz-Куліса vol.XIV” – повтор на прохання глядачів

“Jazz-Куліса vol.XIV” – повтор на прохання глядачів 11:39

14 серпня джаз-бенд “BissQuit” і Анастасія Міляєва знову представили глядачам проєкт “Jazz-Куліса vol.XIV”.

Перші засідання обласної та районних ТВК на Чернігівщині: чому комісії працюватимуть безкоштовно

Перші засідання обласної та районних ТВК на Чернігівщині: чому комісії працюватимуть безкоштовно 11:23

Безкоштовно працюватимуть комісії протягом серпня за пропозицією ЦВК. Що про це думають члени комісій, та як забезпечити роботу без фінансування дізнавались представники ОПОРИ під час засідань 12 серпня.

Електрозварник ручного зварювання може заробляти по 15 тисяч гривень

Електрозварник ручного зварювання може заробляти по 15 тисяч гривень 11:15

Протягом січня-серпня 2020 року в базі вакансій обласної служби зайнятості налічувалося 44 вакансії електрозварника ручного зварювання із заробітною платою від 5 до 15 тис. грн. За цей час службою зайнятості укомплектовано 30 таких вакансій.