То яка ж Україна за князем тужила?

27.01.2012   08:29 — Агенцiя

Ось і минуло двадцять літ української незалежності. Без хвилі всенародного піднесення, без військового параду як вищого виразу статусу державності, як кульмінації такого національного свята. Але, в усякому разі, свято, нехай обкроєне, нехай притишене, але все-таки було. Не те що двадцять чотири роки тому…

Йшов 1987 рік. Третій рік Горбачовської перебудови. Крижаний масив, що скув шосту частину земної кулі й міг існувати лише при низькій політичній температурі – той радянський льодовик уже злегка потріскував і танув. У Москві, в Прибалтиці, на Кавказі. Лише не в Україні. Отож нічого дивного, що великий ювілей, який того року мав стати справжнім загальнонаціональним або, по-тодішньому, всенародним святом – той ювілей минув без найменшої уваги. Йдеться про 800-ту річницю з часу першої письмової згадки імені “Україна”.

Воно й зрозуміло: навіщо було б справляти іменини країни, що її при “мудрій ленінській національній політиці” намагалися якомога швидше скинути в пітьму безпам’ятства й небуття. Отож, ніякого ювілею національного імені в країні, де, як писав Довженко, зневажається саме слово “національний”, бути не могло. Й лише у Львові на тихій вулиці Карпатській в майстерні скульптора Любомира Терлецького на стіні до ряду медалей і мистецьких виробів на історичну тему додався ще один рельєф – велична скорботна жінка простягає руки над домовинами полеглих воїнів. Поруч укомпоновано дату “1187” і напис – “Украина много постона”. І прапороносці з похиленими стягами. /Як у “Слові” – “уже понызить стязи свои”.)

Образ скорботної жінки – це, звичайно, алегорія. Це Мати-батьківщина, що оплакує своїх дітей, тужить за ними, зокрема за переяславським князем Володимиром, який помер того року, й, мабуть, помер від ран, завданих йому при обороні міста від половців два роки тому.

Таким чином, скульптор, єдиний на всю Україну (“найшовся-таки якийсь козак”!) відзначив 800-річчя нашого національного імені. Й не тільки відзначив, але й дав свою відповідь на те, за що наші історики, схаменувшись після затяжної летаргії (пропустивши вже навіть в 1997 році 810-ті роковини назви “Україна”), згодом завзято трощитимуть списи в дискусіях, яка ж то Україна за князем тужила: чи то “пограниччя”, чи то “князівство”? І що, власне, означає воно, оте слово – “Україна”? Наводили різні аргументи, перебирали різні приклади вживання літописцями того слова (1189-го Ростислав Берладнич пішов у “галицьку украину”, князь Данило захопив Берестій, інші міста і “всю украину”). І так усі поринули в семантичні глибини, в найрізноманітніші здогади щодо “України”, що те сердечне “много постона” залишилося без уваги. І лише митець, Любомир Терлецький, інтуїтивно відчув, що “много постонати” – “дуже затужити” – могла лише якась конкретна органічна цілість – земля, волость, край, сторона, країна, а не якась “окраїна”, не якесь аморфне, безлике “пограниччя”! І тому для нього було так природно й очевидно зобразити ту тужливу Україну в образі суворо-скорбної матері.

Інтуїція художника, як знаємо, часто буває проникливішою за найвибагливіші інтелектуальні аналізи. Але в даному разі в інтуїтивного здогаду скульптора є вагоме підтвердження, якому, наскільки знаємо, ніхто з учених не надавав значення.

Давайте ще раз вчитаємося в оте літописне повідомлення. “И плакашася по нем вси переяславци, бе бо любя дружину и злата не збираша, именіа не щадяше, но даяше дружине. Бе бо князь добр и крепок на рати и мужеством крепком показася, и всякими добродетелями наполнен. О нем же Украина много постона”. (Літописні оповіді про похід князя Ігоря. К., “Наукова думка”, 1988. – С.105).

Здавалося б, звичайна фіксація факту смерті князя. Але чи звичайна? Смерть володаря – подія небуденна. Вона вражає багатьох. Передусім його рідних. За ними – побратимів по зброї, дружинників і всю челядь і весь люд по всіх містечках і селах – по всьому князівству, по всій княжій землі. Саме за такою логікою писалися літописні некрологи князів, де плач і туга за померлим розходилися по краю, як кола по воді, охоплюючи чимраз більшу територію, чимраз більше людей.

Класичним прикладом такої “ієрархічної” жалоби може бути повідомлення про смерть княгині Ольги: “По трех днях умре Ольга и плакася по ней сын єя, и внуци єя и людье вси плачем великим” (Повість минулих літ за Лаврентіївським списком. Санкт-Петербург, 1910. – С. 66).

Всупереч сподіванню, цілком логічному, якщо зважати на особливості феодальної гордині, літописні княжі некрологи не перетворилися на стандартні похвальні формули похоронного етикету. Тим більше, якщо ідеться про ХІІ століття, коли з утворенням кільканадцяти удільних князівств не стільки титул, як реальні індивідуальні особливості князів визначають сприйняття їх сучасниками. Тому, повторюємо, в повідомленнях про кончини князів літописці, як правило, смиренно тримаються правди. “І преставися великий князь київський поважаний і благочестивий і христолюбивий славний Ізяслав Мстиславович, онук Володимирів, – записує літописець 14 вересня 1154 року. – І плакала по ньому вся земля Руськая і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж яко по отцю”. (Літопис Руський. Київ, 1989. – С. 260).

Можна подумати, що оскільки йдеться про великого князя, то перед нами некролог-панегірик. Але це не так. Покійний князь справді був непересічною особистістю: тесть угорського короля, князював поперемінно в різних уділах – Курському, Полоцькому, Переяславському, Мінському та інших; тричі ставав Великим князем київським (другий раз лише на вісім днів!), в цьому званні й помер. І такий показово урочистий запис про його смерть літописець робить ще при живому князі Вячеславові Володимировичу, котрий ділив із покійним “посаду” Великого князя київського. Про смерть же цього князя, що теж настала невдовзі, літописець пише стриманіше мовляв, плакав син його Ростислав Ізяславович “по отцю своєму, і провів його до гробу з честю великою, із безліччю народу. І положили його у святій Софії, де ото лежить Ярослав Володимирович, прадід його, і Володимир Мономах, отець його”. (Літопис Руський. – С. 261). Як бачимо, звичайний опис похорону як ритуалу. Бо й плач сина – то лише дотримання умовностей феодального етикету, бо насправді це не рідний син покійного, а так званий васальний син. Рідним же Ростислав був для Ізяслава Мстиславовича.

З тих прикладів можемо судити, що літописець, фіксуючи смерть когось із князів, рахувався з реаліями життя й точно передавав ту міру жалоби, яку вона, смерть, викликала в суспільстві. Ось він відгукується на звістку про трагічну загибель юного князя Ростислава, що втопився в річці Стугні під час битви з половцями, й які ж сердечні, людяні й водночас такі прості слова знаходить він для своєї нотатки: “И плакася по нем мати его и вси людье пожалиша си по нем повелику, уности его ради”. (Повість минулих літ. – С. 213). Це та нотатка, що під пером геніального творця “Слова о полку” розгорнеться в цілу трагічну картину-реквієм по юному князю:

“Не тако ти, рече, река Стугна:
худу струю имея,
пожерши чужи ручьи и стругы,
рострена к устью,
уношу князю Ростиславу затвори
Дни при темне березе;
плачется мати Ростислава
по уноши кзязи Ростислави
Уныша цветы жалобою,
и древо с тугою к земли преклонилось”.

Але бували й такі смерті, які не викликали в літописця й, очевидно, і в суспільності, якогось особливого зворушення й які він, літописець, байдуже реєстрував як факт. 4.V.1102:

“У сей же рік преставився Володислав, лядський князь”. І того ж року запис про смерть уже свого, руського князя: “У сей же рік преставився Ярослав Ярополчич, місяця серпня в одинадцятий день”. 1124 року: “У сей же рік помер Василько Ростиславович, а після нього преставився Володар, брат його старший”.

Таким чином, літописні княжі некрологи зводяться до трьох типів. Перший – звичайна згадка факту смерті. Другий – факт смерті, доповнений описом перебігу похоронного обряду. Третій – факт смерті з висловленням викликаного нею почуття жалоби.

Некролог про смерть переяславського князя Володимира Глібовича в квітні 1187 року на перший погляд – це типово третій варіант. Спочатку йдеться про смерть князя, про те, як за ним “плакашася вси переяславци”, далі згадуються його заслуги й чесноти (мужній, щедрий, безкорисливий). А тоді знов повторюється мотив скорботи: “О нем же Украина много постона”.

Постона! Так трагічно сказано було вперше, літописці так не писали про смерть жодного князя. Бо “постона” – це значно глибше почуття, ніж плач. Згадаймо зі “Слова” чорне лихоліття на Русі після Ігоревої поразки на Каялі: “А въстона бо, братіє, Кыев тугою, а Чернігов напастьми. Тоска розліяся по Руськой земли. Печаль жирна тече средь землі руськои”. І сталося це саме тоді, коли Володимир бився з половцями під Переяславом, про що й сказано тоді ж у “Слові”: “Се у Рымови кричать под саблями половецькими, а Володимир под ранами. Туга и тоска сыну Глибову”. Ба більше! Саме цим словом “стонати” передається глибока туга Русі, враженої катастрофою на Каялі, туга за добрими давніми часами й тодішніми князями, якы не знали усобиць і не ввергали свою землю в такі нещастя. Ось це знамените місце з цієї рицарської поеми: “О, стонати Руськой земли, помянувши первую годину и первых князей!”

Чи не правда, що ці слова, звернені в минуле, звучать як трагічно-понуре пророцтво грядущих лихоліть? І ось одне з них стається – “Украина много постона”…

Постає питання: чому звістка про смерть, здавалось би, “рядового” удільного князя заповідається історії на такому винятково емоційному регістрі – “постона”? Відповідь – у винятковості пов’язаних із ним обставин і подій та у винятковості самої його особистості.

Переяславське князівство, де правив Володимир Глібович, було на передньому краї перманентної війни Русі з половецьким степом. Воно першим зустрічало навалу ординців, без нього, без його участі не обходився майже жоден виступ руських князів проти половців. І тут заслуги Володимира Глібовича перед усією Руссю просто величезні.

…1183 рік. Київський князь Святослав і Великий князь Рюрик вирішили йти на половців, зібравши війська дванадцяти князів, серед них була й “галицька поміч” від Ярослава Осмомисла. Наперед походу Святослав посилає Володимира Глібовича й свого сина Мстислава. Половці були розбиті.

Наступного року новий похід. І знову наперед походу Святослав і Рюрик посилають Володимира Глібовича й Мстислава Святославовича. “Половці ж, – пише літописець – побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим…” Похід завершився блискучою перемогою Русі, тою перемогою, що так прекрасно – гіперболічно – оспівана у “Слові о полку…”, де Святослав:

“притопта холмы и яругы,
взмуты реки и озеры,
иссуши потокы и болота.
А поганого Кобяка из луку моря
От железных великых полков половецких,
яко вихр виторже…”

Навесні 1185 року Володимир Глібович один приймає на себе удар Кончакової орди після розгрому на Каялі Ігоря Святославовича, коли, “взяша гордость велику”, половці кинулися на Русь “акы пардуже гнездо”. Кончак узяв місто в облогу. “Володимер же Глебович… бяше же дерзь и крепок к рати, из города и потче к ним” (яке свідчення небуденної мужності князя!). В одноденній битві Володимир був поранений трьома списами. Городяни й решта дружини, яка спочатку не підтримала виступ князя, кинулися йому на допомогу. “Сей же добрый Володимерь язвен, труден вьеха во город свой и утре мужественного поту своего за отчину свою”.

Природно, що погляд всієї Русі після лихоліття на Каялі був звернений до Переяславля, який потребував негайної підмоги. Володимир шле гінців до Києва, до Святослава й Рюрика: “Се половци у мене, а помозите ми”. Однак допомоги не було. Князі, постоявши біля Трипілля, розійшлися, бо, як сказав співець у “Слові…”, “через незгоди… розно ся им хобаты пашуть, копиа поють!”

Через два роки – новий похід проти половців. І знову Великий князь київський Святослав хоче послати наперед походу Володимира Глібовича і свого сина Мстислава. Князі наполягають, щоб той авангард очолив сам Володимир, без Мстислава, оскільки “бе муж бодр и дерзок, а крепок на рати, всегда бо тосняся, на добра дела”. Такою високою була репутація молодого князя, за висловом академіка Б. Рибакова, загального улюбленця руських князів, а насправді, судячи з численних захоплених згадок про нього в літописах, у “Слові о полку…” – улюбленця всієї Русі. Можна сказати, що це своєрідний руський Роланд. Французький лицар загинув, захищаючи ар’єргард королівських військ, а наш витязь, якому йшов тоді лише 29-й рік, завжди був у переможному авангарді. Так було і в тому останньому поході: побачивши передовий полк Володимира Глібовича, половці кинулися втікати, князь погнався за ними… На зворотному шляху він застудився, далися взнаки, очевидно, ті рани, завдані трьома половецькими списами, й 18 квітня 1187 року Володимир Глібович помер.

Таким чином, драма Володимира Глібовича, який став однією з перших жертв трагічної поразки Ігоря Святославовича, – ця драма об’єднала всю Русь глибоким співчуттям до князя, який самотньо став на боротьбу з роз’юшеною половецькою ордою і впав “під ранами”. А коли через два роки на те співчуття наклалася звістка про його смерть, то можна уявити, який глибокий жаль сколихнув серця: “Украина много постона”.

“Украина много постона”… Це був сплеск всенародного горя, тужливий стогін, що вирвався з грудей руського люду (як реакція) на вість про смерть свого улюбленця. Після того як “плакашася по нем вси переяславци”, знялася друга хвиля скорботи – ще тяжчої й ширшої. Як аналогію можна навести літописний некролог про смерть 1180 року смоленського князя Романа: “І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє” (Руський літопис. К., “Дніпро”, 1989. – С. 328, переклад Л. Махновця).

Природно, що горе й скорбота рідних синів померлого були глибші й тяжчі порівняно із “плачем” смольнян. Так само й “Украина много постона” – це трагедійно вище, ніж просто “плач” переяславців.

То хто ж вона, та скорботно-тужлива Україна? Русько-половецьке “прикордоння”? Окраїна (така люба шовіністичним дилетантам від історії)?

Здається, після сказаного про це смішно й думати: “…за ним же окраїна (прикордоння, пограниччя) дуже затужила”?! А може, то переяславське князівство? Але ж сказано “и плакашася по нем вси переяславци”, а це жителі не лише міста, а й усієї волості, усього князівства. Так само як галичани – то люди Галицької землі, а не лише жителі стольного міста, новгородці – Новгородської, суздальці – Суздальської тощо. В ХІІ столітті вже давно завершився той процес, коли “старые племенные названия заменяются названиями местного населения по принадлежности к области, к ее центральному городу”. (Н. Самсонов. “Древнерусский язык”. М., “Высшая школа”, 1973. – С. 19). Отже, це і й князівство – “плакашася… вси переяславци”.

Отже, “Україна”, що з таким жалем відгукнулася на передчасну й раптову смерть одного з кращих руських князів, – це щось ширше, ніж переяславське князівство, й водночас щось ціле, єдине у своєму почутті скорботи за непоправною втратою. Зрозуміло, що це мусить бути якась територіально чітко зазначена органічна спільнота, бо тільки її могло охопити спільне почуття туги за померлим князем. Отож, якщо це не горезвісна “окраїна”, якщо це, повторюємо, не лише переяславське князівство, а щось ширше, більше, то що ж тоді? Тоді не залишається нічого іншого, як погодитися з тими вченими, які відносно того часу “в слові “Україна” бачать синонім поняття “країна, край”, .. ширше – певна територіальна одиниця”. (Н.Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: “Критика”, 2005. – С. 22).

На жаль, як обѓрунтовано показав професор Сергій Шелухін у своїй праці “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів” (Прага, 1936), наші історики, серед них і Михайло Грушевський, часом безпідставно погоджувалися на ототожнення “України” з “окраїною”, чим завдавали великої шкоди українству на шляху його національного самостановлення. На наш погляд, власне Шелухін найближче підійшов до правильного вирішення цієї проблеми, вказавши, що під “Україною” в тексті з 1187 року слід розуміти всю нашу етнічну територію, тоді як сама Русь – середнє Подніпров’я, що становило лише її частину. І тому, мовляв, не сказано про смерть Володимира Глібовича “…о нєм же Русь много постона”, а “…Украина много постона”. Ця гіпотеза, очевидно, видавалася пізнішим історикам надто сміливою, бо не знайшла розвитку в їхніх працях. Але ж візьмемо до уваги цілком очевидний факт, що Русь впродовж тривалого часу окреслювалася цілком конкретно – це лише Київ, Чернігів і Переяслав з їхніми землями. “Піти в Русь” –це в ті часи для галичанина, полочанина, новгородця, суздальця було звичним висловом. Літописець завжди розмежовує, де “галицька поміч”, де смольняни, суздальці, новгородці, а де “руські полки”. Шелухіну був близький погляд видатного українського вченого Михайла Максимовича, що назва “Україна” первісно була назвою землі полян ще до того, як вона з приходом варягів стала називатися Руссю, як і самі поляни – у літописі читаємо: “…полянє, яже нинє зовомая русь”.

Таким чином, ученим ще треба потрудитися над визначенням обширів тієї літописної України. Але однозначно, що це не “пограниччя”, не “окраїна”, а щось значно більше й цілісніше. Більше навіть від “страны”, бо якою б не була “широка страна моя родная”, то в первісному значенні”, в перекладі з староболгарської – це всього-то “сторона” (“сторона моя сторонушка”). Тоді як корінь “край” ще прадавньо слов’янський, він існує в багатьох слов’янських мовах. Для поляків “kraj” – то держава, країна. В Росії повно різних “краев”, і вони чомусь не “окраины”. То ж чому нас, українців, не переконує така дивовижна майже тавтологія: “країна Україна”?!

http://www.day.kiev.ua/222664

Василь ГЛИНЧАК, заслужений журналіст України, мистецтвознавець